Карльос Сабат Еркасті. Радість моря

Радість моря

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Пружні від солі вітри мчать, танцюють, стрибають!

Розпростерши крила, налітають на величезні божевільні водяні маси!

Гойдаються сп’янілі хвилі.

У підніжжя зелених бурунів білі смуги піни оперезують чорні скелі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мисливські роги вітру

наповнюють мушлі суворих островів

довгими потужними співами!

О захват музики, дика сила,

пристрасні вигуки, напружені акорди

несамовитих поривів вітру і солі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Це космічний час,

буйний час Океану!

Чорна легеня

видуває урагани, забарвлені у темні величні кольори.

Вогняними руками сонце відкриває у хмарах

величезні лазурові брами.

Вітер згинає щогли

і примушує кілі і прови кричати

гарячими смолистими голосами.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Серед пульсуючого сум’яття вод,

серед п’яних хвиль і шалених вітрів,

перед похмурістю скель і гіркотою островів

моє серце на кораблі танцює

під грандіозну музику нестримних пристрастей!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

О надпорив, божевілля, лихоманка, судома, марення!

Скелі розколюються і обвалюються!

Стрімчаки переламуються із оглушливим гуркотом!

Свищуть простягнуті угору руки світлокидів, поцятковані сіллю.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мої очі горять від захвату!

Просочений гірко-солоною піною,

я лечу на прові, зануреній у небезпеку!

Вітри усе стрімкіші, усе несамовитіші.

Хвилі здіймаються, сп’янілі від божевільного захвату.

Ревуть гіркі надра океану.

О свобода,

прекрасна свобода,

животрепетна, божевільна, гарячкова, трагічна,

безмежна радість свобідної сили!

Серце моє! — Дивись!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

Серце моє, танцюй.

Плач і кричи, смійся й співай!

Я чекаю на мить жахливого і прекрасного зіткнення,

що розтрощить ці старі дошки.

О!

Коли моє біле тіло, величезне і сяюче,

порине у велетенські хвилі і помчить до божественного берега

назустріч несподіваності найвищої долі!

Хвиля вдаряється у перепони!

Радість моря!

Радість моря!

Радість моря!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Нікомедес Санта Крус. Чорні ритми Перу

Чорні ритми Перу

Донові Порфіріо Васкесові А.

Ритми рабства закутого,

супроти туги відчайної,

у такт ланцюговому брязканню,

чорні ритми Перу.

Мою бабусю із Африки,

привезли, убрану у мушлі,

у корабельному трюмі

на каравелі еспанській.

І тавро залізом гарячим

поставили — хрест непозбутний,

ніколи цього не забути!

Удари чорних долоней

перетворювали її болі

у ритми рабства закутого.

За монету, дешевше худоби,

її продали у Лімі

на асьєнду «Бланка моліна»,

де вона працювала у полі

із земляками з Анголи.

Отримували за плату

москітів, що кров їм ссали,

на голій землі спати мали,

і не було кому втамувати

їхню тугу відчайну.

На цукрових плантаціях

народився сумний сокавон;

біля пресів для рому

негри в санью свій гнів виливали.

Й чорну шкіру їм габарювали

мачете, тростину рубаючи.

А кени в руках індіанців

і негритянські «тамбори»

виспівували сумну долю

у такт ланцюговому брязканню.

Старі негри померли,

та у шурхотінні тростини

іще чути віддалеки

паналівіо і самакуеку.

Іще чути гулянь і співів

їхньої юності луни —

як з Каньєте до Томбукту,

із Чанкаю до Мозамбіку

сягали світлими відзвуками

чорні ритми Перу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Сокавон і санья — афроперуанські співи, кена — індіанська флейта, «тамбор» (tambor) — «барабан» еспанською; самакуека та паналівіо — афроперуанські танці колоніальних часів.

Каньєте та Чанкай — території в Перу, Томбукту та Мозамбік — регіон і держава в Африці.
Рабство в Перу було скасовано у 1854 році.
Докладніше про особливу форму цього вірша, що є традиційною для Перу, розповідається у кінці цього допису.

Леопольдо Лугонес. Підступний місяць

Підступний місяць

Із оманливим виглядом

Знеможеного кохання

Наливає своїм золотом інтригу

і око котяче.

Поети, його невинність

Не вашого ладу;

Не намагайтеся наслідувати

Простоту його целібату.

Солодкий Шекспір співає

Із розважливістю інфанти;

А конче, як душею наближується

До Джульєтти бездольної,

Swear not by the moon, — мовить:

«Не присягайтеся місяцем»...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Поезія міграції

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Поезія міграції

На щастя

у механіці відмін року

існує прекрасний час

коли відчуваємо потребу відлетіти

блакиттю певних понеділків

і таке із нами трапляється мабуть тому

що нам починають мерзнути кістки

і сумувати за теплом кращих весен

чи тому що надто нестерпним стає тиск

нашого вкоріненого потягу до повітря

нас бо створено для мандрів

а не для обов’язків забуття.

Чи тому що ми легкі

і земля однаково обертатиметься

чи тому що ми насправді ніколи не поверталися з нашого першого екзилу

тож нам не бракує бажання знову наїстися ожини

сідати на сумні гаргуйлі осені

чи ховатися під кольоровою зливою

травневих вітражів.

Бо саме задля цього ми є іграшками у руках долі

попри те що маємо сяйні і плинні очі

та пам’ять архіпресвитерів

і завжди літаємо зграєю

аби печаль не привела нас до війни

і ми відтак не поширили її на все і вся

без чого неможливі переміни.

Бо коли ми знаходимо обважніле дерево посеред літа

будучи самотніми

нам не з’їсти більше одного плода

але коли надлітаємо зграєю та у лагоді

жодна гілка не залишається невідвіданою

ані навіть спогад про неї.

У цьому дивному вирію панує вид

а не особень-одноденка

і жоден з нас сам по собі не творить літа

але уся міграція разом творить його і визначає.

Це як сказати, що у мандри вдаряються від самотності

а не через розуміння звичаю речей

аби пристрасно сперечатися зі своїм часом

та мимохідь заперечувати наш внутрішній устрій

і те що зветься свободою.

Ми любимо реальність не за її зливи чи сонця

і не за ясність її дивовижної мови

але за лагідність її доріг

попри те що часто на зворотному шляху

вона не доносить нас до тих місць звідки ми відлітали

через властивості нашого єства

спантеличеного природою.

Оскільки компаси нашої юності не такі

як компаси потомних часів

чи найнепевніший календар нашого серця

і оскільки варто відкрити існування

для погляду невсипущих грудневих зорь

і дрібної шкоди від помилок наших товаришів

та хоча ми усе ще не знаємо коли повернемось

однак знаємо напевне що реальність завжди буде багатшою

за незбагненну мапу нашої власної ностальгії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Лист молодого філософа батькові

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Лист молодого філософа батькові

Колись ми побесідуємо із тобою

про небо та його метафори мокрого пороху,

про послід духу, якого шукаємо по містах,

обложених весною,

а ще про те, що наша молодість

десь забарилася на своїх магічних шляхах без вороття.

Правда у тому, що море утримує нас багато років

і примушує слухати у своїх мушлях

жахливе лихослів’я забуття.

І не було нам сенсу затикати собі вуха воском

із таким бентежним сум’яттям усередині себе.

Ми не були щасливі,

бо у жодному із розставань,

які були остаточними, хоча ми того не бажали,

нам не вдалося вимовити це ніжне слово,

яке дозволило би уникнути довічної самотності

тим, кого уже не побачимо,

ба навіть і нам самим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Молоде воїнство

Молоде воїнство

Інкська принцесо! Двір твій зник за обрієм!

Болю імперського зерно — твій символ місячний —

вкарбовано у бронзу твого профілю,

мов невідомого кинджалу грізне вістря.

Інкська принцесо! В жилах смертний попіл

твоїх ненавистей задавнених ятриться,

колись у пурпурі світання дня нового

ти віднайдеш свій сад імператриці!

Ти йдеш! Містами, горами і пляжами,

в гіркім мовчанні чи сльозах, і старієшся,

й випльовують твій біль древні жебрачки!

В військовім таборі твоєї помсти

стріли гострять сонми Мовчань, і сонми

Снів осідлали пум, і злоба яскрить з пащ!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей сонет було опубліковано 1917 року в періодичному виданні «Cultura Infantil» м. Трухільйо; він не входить до складених Сесаром Вальєхо поетичних збірок.

Віолета Парра. Рун-Рун на північ рушив

Рун-Рун на північ рушив

На автівці забуття

вирішив рушати,

не спитавши про погоду:

раптом дощ чи град.

Рун-Рун вирушив на північ,

коли його ждати?

Вернеться на роковини

самотини нашої.

Листа по трьох днях маю

із буквами кораловими,

що його мандрівка

дуже затяглась,

до Антофагасти

він чомусь зібравсь,

але його намір

випадок зірвав.

Ай, бідна, бідна я!

Разом з купою людей

надовго він застряг,

а виною тому став

останній ураган,

зруйнував великий міст

близ міста Вайенар,

мусить хрест свій донести

Рун-Рун, як Бог дав.

Відтак Рун-Рун приїхав

аж у Тамаргуаль,

там на камінь всівся

і взявся міркувать:

«а чи це, чи інше»,

«ніколи», «так чи так»,

«життя завжди брехливе»,

«у смерті правота».

Ай, бідна, бідна я!

Так і сталось, що бесаги

він свої підняв,

мабуть, спогади дістав

і папір дістав;

ані горе, ані сміх,

ні співчуття, ні сум,

ні образу, ані жовч,

ні звільнення жагу —

пустий, немов пустеля

у найжаркіший час,

Рун-Рун свій лист відправив,

і то в останній раз.

Рун-рун на північ рушив,

полишивши мене

на півдні, а між нами

провалля неживе.

Ай, бідна, бідна я!

Падають календаря

на колію листки,

день за днем їх розтинають

потяги швидкі.

З кожним потягом нові

в місяці хмарки

і все довше колія,

майбутнє все гіркіш.

Рун-Рун на північ рушив,

і хто би раду дав

на те, що він кохання

і серце розіп’яв,

чоло моє стражденне

зневагою вінчав,

залишив жовч і оцет,

життя прицвяхував.

Ай, бідна, бідна я!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. На написання цієї пісні, як і пісні «Gracias a la vida», Віолету Парру надихнуло її останнє кохання — до швейцарця Жильбера Фаврe, який приїхав до Чилі з археологічною експедицією. Пара була разом 4 роки, два з них прожила у Швейцарії, потім повернулася до Чилі і тут Жильбер назавжди покинув Віолету, що була на 9 років старшою від нього, та поїхав до Болівії, де згодом закохався у красиву молоду жінку й одружився. Через рік Віолета вкоротила собі життя.

Віолета Парра. Дякую життю

Дякую життю

Дякую життю за щедрість його дару;

за провідні зорі, що вчасно відкриваю,

від білого чорне із ними розрізняю,

і небеса глибокі в темряві безкраїй,

й серед перехожих — одного, жаданого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за мій слух, до всього в цьому світі спраглий,

що чує дні і ночі, свірок і канарок,

молоти й турбіни, собак і урагани

і душевну ніжність у голосі коханого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за почуті вперше звуки мови давні,

за слова, якими мислю й промовляю:

мамо, друже, брате — й світло, що осяює

шлях душі, з якої я любов черпаю.

Дякую життю за щедрість його дару;

за ніг моїх здорожених крок безперестанний;

ними я ходила селами й містами,

пляжами, пустелями, горами й полями,

і твоєю вулицею, і твоїм пристанням.

Дякую життю за щедрість його дару;

за серце, спроможне зростати через радість

від позору в майбутнє, сповнене гуманності,

від погляду на добре, так далеке від поганого,

вдивляючись в очей твоїх прозору ясність.

Дякую життю за щедрість його дару;

за сміх щиросердий і гірке ридання,

якими я на щастя і горе відзиваюся,

за струмки, які у голос мій зливалися,

за народну пісню, у якій зростала,

і за спів життя, яким сама я стала.

Дякую життю за щедрість його дару.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Ця натхнена чилійським фольклором пісня, яку критики і слухачі називають справжнім гуманістичним гімном, вважається одним з найбільш важливих пісенних еспаномовних пісенних творів. Віолета Парра написала її наприкінці життя і включила до альбому «Las últimas composiciones» («Останні композиції») (1966), відмінного від решти її творчості, — він вирізняється такою драматичною інтенсивністю почуттів, що сприймається як власна епітафія авторки.

Сама Віолета Парра так говорила про пісні з цього альбому: «Я вважаю, що найкрасивішими, найбільш зрілими піснями (перепрошую, що називаю красивими власні пісні, проте ви самі знаєте — я уаса [huasa — чил.: селючка] і простосердо кажу так, як відчуваю) є «Gracias a la Vida», «Volver a los 17» та «Run Run se fue pa'l Norte».

Кількість виконань цієї пісні незліченна. Лише у Вікіпедії їх наведено біля п’яти десятків.

Віолета Парра. Повернутися у 17

Повернутися у 17

Повернутися у сімнадцять,

проживши ціле століття,

це немов розбирати символи,

зовсім на них не знаючись,

знову раптово стати,

наче мить, перебіжним

і, мов перед Богом дитина,

знов глибину пізнати.

Саме це я відчуваю

цієї плодючої миті.

           Приспів:

Витися, переплітатися,

мов плющем на паркані,

кільчитися, проростати,

наче мшеддю на камені,

наче мшеддю на камені,

о так, так, так!

Я бачу ретроспективу,

поки ви уперед просуваєтесь;

райдуга об’єднання

мені до гнізда проникла,

кольорами своїми

вени мої оббігла

і навіть ланцюг, який міцно

з долею нас пов’язує,

та, мов діамант, осяяла

душу мою тихомирну.

Розумом не осягнути,

те, що чуттю досяжне,

ні на знання спираючись,

ні на логіку, ні на гнучкість.

Мить — і все перевернулося,

мов чарівною хвилею,

і м’яко нас від насильства

віддаляє і злоби:

тільки любов спроможна

нам повернути невинність.

Любов є потужним шквалом

первозданної чистоти;

навіть дика тварина,

її пісню солодку співає,

любов паломників зупиняє

і полонених звільнює,

вона здатністю володіє

повернути дитинство старому,

а злого зробити добрим,

ніжним, чистим і щирим.

Вікно відкрилося навстіж,

наче якимись чарами,

і любов із довгою мантією

увійшла, мов солодкий ранок;

звуком ніжного просинання

торкнула квіти ясмину,

піднеслась серафимом,

небу перстінь подарувавши,

і мої роки на сімнадцять

херувіми перетворили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Цю пісню написано у формі сірійі (sirilla) — старовинного чилійського пісенно-танцювального жанру, що бере свій початок від еспанської сегідійі (seguidilla). Її вважають поетичною перлиною творчості Віолети Парри.

Як ви могли зауважити, вірш має складний, але симетричний римовий малюнок: АББААВВГГВ.

Цю пісню співали артисти усього світу, зокрема  Mercedes Sosa, Milton Nascimento, Joan Manuel Serrat, Franco Simone, Víctor Manuel, Rosa León, Paloma San Basilio, Charly García, Caetano Veloso, Myriam Hernández, Chico Buarque, Zélia Duncan, Gal Costa, Antonio Domínguez Hidalgo, Dúo Coplanacu, Rozalen, Marilia Andréscon Nacho Vegas.

За часів диктатури Піночета її, разом із піснею Віолети Парри «Gracias a la vida»  було заборонено цензурою.

Віолета Парра. Біль Арауко має

Біль Арауко має

Manuel Manquilef

Біль Арауко має,

який мені не вгамувати:

вікову несправедливість

із багатьма винуватцями,

що досі її виправляти

жоден не заповзявся.

Підведись, Уенчуйане!

Конкістадор-диявол

приплив з-за далекого моря,

шукав, чого ми не шукали:

великі поклади золота.

Lautaro, воєнний лідер мапуче

Індіанцеві ж вистачало

золотого сяєва сонячного.

Підведись, Курімоне!

Відтоді кров полилася;

як було зупинити нашестя?

Цю землю вони забажали,

аби випотрошити дощенту.

Індіанці змагались відважно,

і рясно сіялись смерті.

Підведись, Манкілефе!

Куди пішов дух Лаутаро,

Galvarino, видатний воїн мапуче

зниклий в небеснім лазуру?

Куди відніс дух Галавріна

вітру південного струмінь?

Досі ридає за ними

гудюча шкіра культрунів.

Підведися ж, Кальфуле!

З року тисяча чотирьохсотого,

індіанець в печалі,

у сльозах в тіні його дому

досі можна його побачити.

П’ятивікові очерети

болотяні не зсушаються.

Підведись, Кайупане!

Кауполікан, воєнний лідер мапуче

Біль Арауко має,
чорніший від його чамалу.

Але вже не через еспанців

плачі його не стихають.

Нині самі чилійці

хліб його відбирають.

Підведися, Паілауане!

Голоси красномовні

один із одним змагаються.

Чому ж вони до індіанців

і досі не дослухаються?

Хоча голос Кауполікана

із могили лунає.

Культрун

Підведись, Уенчуліане!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки 
Арауко — регіон на території сучасної Чилі, де мешкав народ індіанців-мапуче (вони ж араукани), який чинив спротив еспанським конкістадорам. 
Чамал — індіанська стегнова пов’язь. 
Культрун — індіанський ударний інструмент. 
Курімон — поселення мапуче на півночі Чилі біля гори Аконакагуа. 
Манкілеф — чилійський вчений, фольклорист, який написав труди про психологію та фольклор мапуче. 
Решта імен, що зустрічаються в тексті, — це імена вождів і воєначальників мапуче.

Віолета Парра. Що з того, що я кохаю (жаління мапуче)

Що з того, що я кохаю

Жаління мапуче

Що мені із цього місяця,

на який разо́м дивилися?

Що мені тепер імення ці

наші, на стіні написані?

Коли, як часи міняються,

цілий світ із ними змінюється.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Що мені тепер ця лілія,

нами зрощена у дворику?

Не одним її бо саджено,

двоє то були, закохані.

Садівниче, не змінилося

у твоїм саду нічого.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Що мені ця тінь від запаху

— свідок радості минучої —

чи сліди чотирьох ступень

там, уздовж води біжучої?

Що мені з мого кохання,

о гвоздику мій квітучий?

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Ген неперебутний місяць,

квітне лілія у дворику,

он два імені на мурі,

ось і слід твій на дорозі.

Але ти, невдячний голубе,

у гнізді вже не туркочеш.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. Мапуче — аборигенний народ Чилі та Аргентини, відомий своєю 350-річною боротьбою проти іспанського завоювання, одне з кількох племен, які вижили майже повністю незмінні в своїх традиціях. У 16 й 17 століттях мапуче успішно чинили збройний опір іспанцям і навіть одержували перемоги, у яких відзначилися такі військові лідери (токі), як Феліпе Лаутаро і Кауполікан.

Педро Салінас. Ніколи не те саме

Ніколи не те саме

Але ж бо того, що я ізнову бачу нині,

я ще ніколи, ніколи не бачив.

Кажуть, воно — те саме,

те, що і вчора, те, що і завжди;

це небо, і вітрина,

і поштова скринька,

і човен на річці.

Нісенітниця! Адже я знаю,

що усе це померло восени,

коли я звідси поїхав.

І що це нинішнє

— неможлива тотожність

нового із іншим новим —

є іншою річчю, іншою землею,

що розквітли позавчора,

нові, ніжні, щойно народжені

і такі подібні до тих,

що усі мені кажуть:

«Поглянь, ти жив тут, тут».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Освальдо «Хітано» Родрігес. Вальпараїсо

Вальпараїсо

Я мало знаю про його історію,

я просто в цьому місті народився.

Із виразом холодної байдужості

старий порт споглядав моє дитинство,

бо я не з бідної родини й завжди

мав несвідомий острах перед бідністю.

Тож говоритиму, як самовидець,

аби ми познайомилися ближче,

про мешканців, мов сплавлених із вулицями,

про круті сходи, зливами знецвічені,

про мантію печалі, що вкривала

місто разом з будинками і дітьми.

Про те, як налітала шура-буря,

сміття й пісок зірвавши у повітря.

Про те, як раз за разом смерть являлась,

в жалобу строячи Вальпараїсо,

а потім вітер портові зраненому

знов, як завжди, вияснював обличчя.

А втім, цей порт, мов мрія, причаровував:

чи можна, не пізнавши його, жити?

Й дивитися на світ без ностальгії

за запахом смоли, за льотом змія

і ловцем крабів, що сповняє сумом

наш надбережний крайовид обвітрений...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Освальдо «Хітано» Родрігес —чилійський бард, поет і есеїст, відомий, зокрема, піснею про своє рідне місто Вальпараїсо, а також тим, що започаткував у ньому традицію проведення «пенья» — чилійських камерних фольклорних концертів, на яких співаки, поети й танцювальні гурти виступають перед публікою, що сидить за столиками при свічках, п’ючи навегадо (червоне вино з кружальцями апельсина, цукром і спеціями) та ласуючи емпанадас (щось таке, як великі печені вареники).

Вальпараїсо — друге за величиною і значенням місто Чилі, а також її основний порт. Місто розташоване амфітеатром на південному березі затоки Вальпараїсо, на схилах гірського хребта Кордильєра-де-ла-Коста.

Маріо Пайерас. Медитація альбатроса

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Медитація альбатроса

Я запитав альбатроса про його душевний біль,

і південний птах відповів: «Що більше я старіюся,

то краще бачу красу світу; але усе нестерпнішим

стає усвідомлення власної перебіжности».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей вірш має два семантичні рівні: його назву можна перекласти як «Роздуми альбатроса» або як «Медитація альбатроса», бо слово «meditación», означає і «роздуми», і «медитація». (Я обрала другий варіант, бо українське слово «медитація» може використовуватись і для позначення роздумів.) А слово «austral»  у словосполученні «ave austral» — «південний птах», «птах Південної півкулі» (альбатроси мешкають у Південному океані) звучить подібно до слова «astral» — «астральний».

Хосе Бергамін. Проходила Смерть попри мене...

Проходила Смерть попри мене...

Проходила Смерть попри мене,

і я спитався, за ким шукає

та куди прямує. Відмовила,

що ніколи того не знає.

Я просив на мене заждати,

та вона поспішала;

сказала, аби я потерпів,

бо повернеться незабаром.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню,

здається, серце у ній стискаю,

а коли її розкриваю,

то ніби тінь із неї тікає

якогось пломеню, наче

політ птаха.

Порожнє небес мовчання

наповнює мене своїм жахом,

мов порожнява маски,

де навіть луни немає,

у стисненій пустоті

моєї руки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Моя поезія...

Моя поезія...

Моя поезія не є ані моєю, ані поезією;

вона — лиш луна мовчання,

яке розлягається між тобою і мною,

коли замовкаємо одночасно.

Коли відчуваємо, як безшелесне,

наче полум’я, загасає

у нашому пустому і темному серці

віршів лунке биття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Віктор Хара. Маніфест

Маніфест

Я співаю не ради співу а чи гарного голосу,

співаю тому, що гітара має чуття і розум.

Має серце землі і голубині крила,

наче свята вода, в горі й радості дає сили.

Скажу, як Віолета Парра: спів мій у ній заховано,

у гітарі моїй, трудівниці, яка пахне весною.

Це не гітара багатих, вона звучить не зі сцени,

її спів лунає з риштовань аж до зірок піднесених,

аби мав сенс, як пульсує просто у моїх жилах,

аби до скону звучала в нім завжди лише правда щира

і ніколи мінливі лестощі чи відблиски слави чужої,

лише співи пшениці, що линуть вглиб тіла земного.

Бо саме туди все вертає й усе починається звідти;

спів, у якім є відвага, завжди буде новою піснею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Хосе Агустін Гойтісоло. Слова для Хулії

Слова для Хулії

Неможливо назад повернути,

бо життя жене нас без продиху,

завиваючи буревієм.

Дочко, завжди краще жити

із людською радістю, аніж

лити сльози коло муру сліпого.

Ти почуватимешся час від часу

забутою, самотньою, загнаною,

навіть шкодуватимеш, що народилася.

І я знаю: ти не раз чутимеш,

що у життя немає мети,

що воно — самі лиш нещастя.

Але ти завжди пам’ятай,

те, що я написав тобі одного дня,

думаючи про тебе, як і нині.

 

Будь-який чоловік або жінка,

якщо взяти їх поодинці,

вони — ніщо, порошиння.

Але коли я до тебе говорю,

коли пишу тобі ці рядки,

я думаю також і про інших.

Твоя доля — у інших людях,

твоє майбутнє —  твоє власне життя,

але твоя гідність — то гідність інших.

Інші чекатимуть, що чинитимеш спротив,

що їм допомагатиме твоя радість,

твоя пісня між їхні пісні.

Тож завжди пам’ятай,

те, що я написав тобі одного дня,

думаючи про тебе, як і нині.

Ніколи не здавайся і не кидай

свого шляху, не кажи ніколи,

що ти втомилась і най тебе тут залишать.

Ти побачиш — життя прекрасне,

і попри усі печалі

матимеш кохання і друзів.

Щодо іншого — ми не маємо вибору,

цей світ такий, який є,

і він — то увесь твій спадок.

Нажаль, мені нема чого більше

сказати, адже ти розумієш:

я і сам усе ще в дорозі.

Але завжди, завжди пам’ятай,

те, що я написав тобі одного дня,

думаючи про тебе, як і нині.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. По закутках учорашнього дня

По закутках учорашнього дня

У забутих місцях,

ні на що не сподіваючись,

я шукав тебе.

У безіменних містах

по закутках учорашнього дня

я шукав тебе.

У нещасливих часах

серед тіней гіркавих

я шукав тебе.

І того дня, коли розпач

проказав: «Повернімося, годі!» —

я знайшов тебе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Відповідь світлові

Зі збірки «Легенда і символ» (1931)

Відповідь світлові

«Так, так, — промовив хлопчик, — так».

Але його ніхто не запитав!

Що ти пропонувала йому, ноче,

що ти, безмовносте, йому давала,

на що він міг промовити уголос

це своє «так», що це  було за «так»?

Ніхто нічого не пропонував.
Великий світ, без руху, без питань,

із чорними порожніми руками

— непрозірна досвітку царина —

німує навкруги. Немов удари

бажання, пролунали серед тиші

ці дзвінкі «так»! І розтрощили ночі

останні заперечення.

                                     Так, так!

Усьому так! Усьому... і нічому.

Так — просто так. Ні нащо. Ні на що.

А там за горизонтами безгучно

— ніхто його не чув, одним-єдине, —

окривши до пори своє світання,

ніжно-рожеве в леготі й тумані

ішло щойно народжене питання,

йшов ранок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)