Маріо Пайерас. Поезія міграції

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Поезія міграції

На щастя

у механіці відмін року

існує прекрасний час

коли відчуваємо потребу відлетіти

блакиттю певних понеділків

і таке із нами трапляється мабуть тому

що нам починають мерзнути кістки

і сумувати за теплом кращих весен

чи тому що надто нестерпним стає тиск

нашого вкоріненого потягу до повітря

нас бо створено для мандрів

а не для обов’язків забуття.

Чи тому що ми легкі

і земля однаково обертатиметься

чи тому що ми насправді ніколи не поверталися з нашого першого екзилу

тож нам не бракує бажання знову наїстися ожини

сідати на сумні гаргуйлі осені

чи ховатися під кольоровою зливою

травневих вітражів.

Бо саме задля цього ми є іграшками у руках долі

попри те що маємо сяйні і плинні очі

та пам’ять архіпресвитерів

і завжди літаємо зграєю

аби печаль не привела нас до війни

і ми відтак не поширили її на все і вся

без чого неможливі переміни.

Бо коли ми знаходимо обважніле дерево посеред літа

будучи самотніми

нам не з’їсти більше одного плода

але коли надлітаємо зграєю та у лагоді

жодна гілка не залишається невідвіданою

ані навіть спогад про неї.

У цьому дивному вирію панує вид

а не особень-одноденка

і жоден з нас сам по собі не творить літа

але уся міграція разом творить його і визначає.

Це як сказати, що у мандри вдаряються від самотності

а не через розуміння звичаю речей

аби пристрасно сперечатися зі своїм часом

та мимохідь заперечувати наш внутрішній устрій

і те що зветься свободою.

Ми любимо реальність не за її зливи чи сонця

і не за ясність її дивовижної мови

але за лагідність її доріг

попри те що часто на зворотному шляху

вона не доносить нас до тих місць звідки ми відлітали

через властивості нашого єства

спантеличеного природою.

Оскільки компаси нашої юності не такі

як компаси потомних часів

чи найнепевніший календар нашого серця

і оскільки варто відкрити існування

для погляду невсипущих грудневих зорь

і дрібної шкоди від помилок наших товаришів

та хоча ми усе ще не знаємо коли повернемось

однак знаємо напевне що реальність завжди буде багатшою

за незбагненну мапу нашої власної ностальгії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

De «Poemas de la Zona Reina»

Poema de la migración

Afortunadamente

hay en el mecanismo de las estaciones

una hora feliz en que nos entran ganas de irnos

por el azul de ciertos lunes

y nos sucede así quizás porque los huesos

se nos comienzan a enfriar

y añoran la tibieza

de mejores primaveras

o porque ya nos pesan demasiado y amenazan

nuestra arraigada vocación por el aire

construidos como estamos para el viaje

y no para oficios de olvido.

O porque somos leves

y la tierra dará vueltas lo mismo

o porque de verdad nunca volvimos de nuestro primer exilio

pues ganas no nos faltan de atiborrarnos otra vez de moras,

de posarnos en las gárgolas tristes del otoño

o de recatarnos bajo el aguacero colorido

de los vitrales de mayo.

Porque para eso somos entes de peripecia

aunque tengamos los ojos luminosos y líquidos

y memoria de arciprestes

y siempre iremos en bandada

de manera que la tristeza no nos mueva guerra

y sí moverla nosotros a todo ámbito y cosa

como es menester para que haya mudanza.

Porque si solitarios

hallamos un árbol grávido en la mitad del verano

no alcanzamos a comer sino alguno de sus frutos

pero viniendo muchos y en concierto

no queda rama sin visitar

ni memoria de aquéllos.

Es la especie quien gobierna este raro paraíso

y no el individuo efímero

ni uno de nosotros solo hace de por sí el verano

pero la migración entera sí lo hace y lo define.

Lo cual es como decir que por soledad se yerra

y no por saber el hábito de las cosas

para contradecirlas a su tiempo apasionadamente

y contradecir de paso nuestros esquemas interiores

y que llaman libertad.

Ni amamos la realidad por sus diluvios o por sus soles

o por la lucidez de su discurso maravillante

sino porque sus caminos son mansos

aunque a menudo no nos lleven de vuelta

a los lugares de que partimos

debido a nuestra condición de criaturas

perplejas por naturaleza.

Ya que las brújulas de la juventud no son las mismas

que las de tiempos posteriores

ni hay calendario más incierto que nuestro corazón

y porque vale la pena exponer la existencia

a la vigilia de las estrellas de diciembre

y a los estragos menores de las cagaditas de nuestros compañeros

aunque ya no tengamos para cuándo volver

pero con la certeza de que toda realidad siempre será más rica

que el mapa incomprensible de nuestra propia nostalgia.

Послухати в оригіналі:
https://www.youtube.com/watch?v=_rUCeAYIYbk (не до кінця)