Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)

Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,

у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Під дощем

Зі збірки «Діамантові мови», 1919

Під дощем
 
Вода! Як котяться краплі мені по спині!
          Спідниця полощеться синьо!
Свіжість снігів на щоках, і сміється серце!
          Ллється, ллється, ллється!
 
          Крокую вперед по стежині
З легкою душею, з ясними, сяйними очима.
          Ступаю майже безтямно:
Ні мислі, ані почуття — яке раювання!
 
          Онде пташка купається
У баюрі. В виду мене зупиняється...
Дивить уважно... Почуваємось спільницями...
Обидві кохаємось у піднебессі, полях і пшеницях!
 
          А потім здивований погляд
Селянина з мотикою на плечі, що йде через поле.
          Дощ з голови й до споду
Огорта мене запахами, що їх жовтень дарує господам.
 
А моє тіло, просочене наскрізь водою,
Убирається у прегарні й чудесні строї
З пелюсток і краплин, що з ледь чутним віддихом «Ох!»
Ллються з рослин, моєю ходою сполоханих.
 
          І у пусто́ті
мозку без мрій і думок, тіла без плоті,
плине блаженна хвиля солодкого забуття,
          не чути й серцебиття.
 
          Ллється, ллється, ллється —
наче снігом відсвіжує тіло, душу і серце.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Мітологія ягуара

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Мітологія ягуара

Дощ, найдавніше створіння,
— древніше навіть за зорі, — сказав:
«Нехай з’явиться живий і чутливий морох».
Й утворилася його шкіра; відтак
блискавка — вдарила у своє кресало і мовила:
«Устромися у лапу». І став кіготь:
лють, занурена в ніжність.

«Нехай в тебе буде, — сказав тоді вітер,
насвистуючи на своїй окарині, — ритм,
властивий бризу».
                                І рушив
мов гармонія, мов міра,
створені богами для танцю.
Але вогонь позирнув на це і зупинив;
то було місце, де розділилися «так» і «ні»,
— де роздвоїлося жало змії, —
та прорік: «Твоя шкіра буде з тіні й ясноти».

І постало його королівство смерти, непевне
та сліпе.
        Однак чоловіки засміялися. «Маячня!» —
назвали вони цю гнітючу дуальність,
коли до злочину приєднався Випадок.

Тепер уже не Необхідність із її похмурим законом
    (за яким земля пожирає місяць, щоб живити свої голодні ночі,

     а слабкі годують своєю кров’ю славу сильних),
але Таїна керувала винищенням. Сліпа фортуна,
Доля, що затьмарює погляд Справедливости.
«Боги! — загукали непокірні. —
Ми читатимемо за небесними світилами
потаємні правила Долі».

І блискавка почула цей гук зі своєї безсонної 
блідоти. «Горе тобі, людино!» — 

промовила і запалила 

у пустих очних западинах ягуара
жахливу близькість світила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Анхель Буеса. Дощова пісня

Зі збірки «Нова оаза»

Дощова пісня

І за твоїм віконцем, десь-певне, дощить сьогодні,

так само нечутно, мабуть, як за моїм дощить.

І знаю я, що цим ранком, похмурим і непогодним,

до мене, геть проти волі, думка твоя злетить.

Твоє супокійне серце перелякано скинеться,

відчувши колишню ніжність, позабуту давно.

І, якщо ти вишиваєш, запетлюється нитка,

й усе ще дощитиме в очу, коли прояснить за вікном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Сьєрра де Чама

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сьєрра де Чама

Ми прибули у світ,

забутий літаками і птахами.

Протягом двадцяти місяців

наше маленьке військо

тягало сельвою свою величезну валку:

три корабельні щогли,

акробатичну трапецію і дрантиве шатро,

пару старезних слонів,

кита із хвостом, зраненим невдячністю матерії,

та инші вражаючі махині.

Ми, що вижили ув останньому потопі,

маємо навчитися орієнтуватися за спогадами,

бо уже багато місяців від сонця немає звісток

і для того, аби побачити,

як сузір’я Оріона виписує в небі свої піруети меланхолійного аероплана,

потрібно дочекатися старості літа.

А проте

купка голокостих більшовиків

ніколи не була такою близькою до повалення зашкарублого закону,

що керує виробництвом усього світового товару.

І ще дві речі ми засвоїли під час дощу:

будь-яка людська спрага має право принаймні на один великий помаранч

й усяка печаль — на один цирковий ранок,

задля чого життя має коли-небудь уподібнитися до квітки

або пісні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Дощ

Дощ

Талія — то не роза.

Не птах. Не пір’їна.

Талія — то є дощ,

делікатність, зідхання,

що тобі віддається

єством своїм цілим.

Обійми її, смертний.

Стисни міцно, міцніше!

Дощ такий, як тростина,

що хвилюєсь од вітру:

о! нарешті ти, смертний,

покохав її пристрасно!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Чорний камінь на білому камені

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)

Чорний камінь на білому камені

Я помру у Парижі під час потужної зливи,

у день, про який уже зберігаю спомин.

Я помру у Парижі — й уникнути того не годен —

такого ж осіннього четверга, як і сьогодні.

Так, це буде четвер, бо і сьогодні, в четвер,

коли я пишу ці прозові рядки,

мої рамена уже так звично оголені

і, по всіх дорогах моїх, я знов, як ніколи, самотній.

Сесар Вальєхо помер, його били усі,

хоча він нікому не заподіяв зла;

його гамселили палицями зі злобою

і батогами шмагали, а свідками тому

усі четвергові дні, його раменні кістки,

а також самотність, і дощ, і дороги...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вальєхо дійсно помер у Парижі, від голодного виснаження і невідомої хвороби, у віці 46 років, у п’ятницю 15 квітня 1938 року. Того дня сіявся дрібний дощ.

Нижче я навожу свій альтернативний переклад цієї поезії та деякі міркування щодо неї, а потім — традиційно — оригінал, переклади інших авторів та посилання на аудіозаписи її прочитання в оригіналі.

Хуана де Ібарбоуроу. Меланхолія

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Меланхолія

Я немов бадилинка у руках вітру.

Вітер сердиться і шарпає мене за волосся.

А мжичка каже: — Подруго, хочеш намисто?

І щедро вбирає мене у кришталеві краплини.

Я ступаю повільно, із насолодою ласунки.

Крізь шибки мене роздивляються люди,

Бурмочучи здивовано: — Вона божевільна?

Гуляти без парасольки, під дощем, наче жаба!

А мої кубістські очі бачать людей квадратовими

Через їхню розсудливість, із жалем мурмочу собі:

— Хто би зміг бути дитиною і всістися посеред вулиці

Без тривог і обмежень — побавитися у багнюці!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. У дощ

У дощ

Не дає мені вийти ця злива

безупинна.

Не дає мені вийти.

А в провулку сухотному

під дашком

катеринка квилить сумовито.

Заколисує лагідно

катеринка тужлива,

а свідомість дрімлива

кружить думку єдину,

мимрить:

Не дає мені вийти ця злива

безупинна.

Не дає мені вийти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дощ

Із циклу «Книжка поезій»

Дощ

Має дощ таїну незбагненної ніжности

І якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,

Прокидається з ним невигадлива музика

І схвильовує душу пейзажу оспалу.

Відчуває Земля лазуровий цілунок,

І ізнову сподіюється міт прадавній,

Дотуляються небо й земля стародревні

Із незмінною вечора раннього лагідністю.

Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,

Святим духом морів нас мирує-помазує,

Розливає життя над полями засіяними

І у душу вливає тугу за несказа́нним.

Ностальгія за збутим життям невідбутна,

«Я родився запізно!» — почування фатальне

Чи непевна ілюзія неможливого ранку

Із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.

В сіризні його ритму відживає кохання,

Наше внутрішнє небо тріумфально палає,

Але наш оптимізм обертає у смуток

Мертвих крапель води на шибках споглядання.

О ці краплі! Вони — безконечности очі

В материнську утоплені білу безкраїсть.

Кожна крапля тремтлива на шибках каламутних

Залишає божественну діямантову рану.

Ці поети води наяві прозирають

Невідоме іще ні річкам, ні ручаям.

О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,

Лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,

Тихомирний дощу, ти сама щиросердість,

Яка суще вмиває сльозами печалі.

О дощу францисканський, збираєш в краплини

Душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!

Як спускаєшся ти по долинах повільно,

Рози грудей моїх голос твій розвиває.

Невигадливим співом говориш до тиші,

Вітам давню історію оповідаєш.

Моє серце й собі у сльозах виповідує

Все записане в його складній пентаграмі.

Я ношу у душі сум дощу супокійного

І покірливий смуток надій, що не справдяться,

Є на обрії моїм червоне світило,

Однак серце на нього не дає милуватися.

О дощу мовчазний, так деревами люблений,

У солодких зворушливих звуках піано,

Ти даруєш душі ті ж тумани і луни,

Які рониш у душу пейзажу оспалу!

Січень 1919, Гранада

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)