Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,

у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Sonetos
 
I
 
Afuera está el otoño, las hojas han caído,
y el viento al cristal tira grandes gotas de agua;
y tú lees las cartas de mustios, sobre viejos
y en una sola hora pasa entera tu vida.
 
Cuando pierdes tu tiempo en dulces pequeñeces,
quisieras que tu puerta nadie la golpeara,
pues es más deseable, cuando graniza afuera,
dormir cortos instantes soñando junto al fuego.
 
Así es como mis ojos pensativos contemplan,
sentado en mi sillón, un viejo cuento de hadas;
en torno mío llegan oleadas de bruma.
 
De pronto, oigo pasar el fru-frú de un vestido,
unos pasos ligeros tocan el suelo apenas...
Y manos finas, frescas se posan en mis ojos.
 
II
 
Los años han pasado y otros más pasarán
desde la hora sagrada en que nos encontramos.
Yo pienso sin cesar en cuánto nos quisimos,
maravilla de ojos grandes y manos frescas.
 
¡Oh, regresa de nuevo! Inspírame palabras,
que otra vez tu mirada descienda sobre mí,
que bajo su reflejo me devuelva la vida
y arranques nuevos cantos de mi lira otra vez.
 
Tú ni siquiera sabes que tu sola presencia
mi corazón confuso profundamente calma,
como la silenciosa aparición de un astro.
 
Y cuando yo te veo riente como un niño,
en mí se extingue entonces el dolor de vivir,
mi pupila se incendia y se alegra mi alma.
 
III
 
Cuando hasta la voz misma del pensamiento calla,
vuelve a mí la canción de un afecto muy dulce,
y entonces yo te llamo. ¿Es que oyes mi llamada?
¿De las brumas que habitas, conseguirás librarte?
 
¿La intensidad nocturna la volverán serena
tus grandes ojos claros portadores de paz?
Ven desde las tinieblas de los tiempos a mí,
para que pueda verte regresar como un sueño.
 
Desciende suavemente... más cerca, sí, más cerca,
inclínate de nuevo sonriente en mi rostro,
muéstrame en un suspiro cómo es todo tu amor,
 
tócame tú los párpados con tus pestañas suaves,
hazme sentir de nuevo el temblor de tus brazos,
tú por siempre perdida, eternamente amada.