Федеріко Гарсія Льорка. Дерева

Із циклу «Книга поезій»

Дерева

Дерева!

Чи ви були стрілами

примчалими із лазурі?

Хто пустив вас, які грізні воїни?

Може, то зорі?

Ваша музика роджена в душах птахів,

у Всевишнього погляді,

ув одвічній любові.

Дерева!

Чи пізнають ваші пошерхлі корені

у землі серце моє?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Романс про місяць, місяць

Із циклу «Циганський романсеро»

Романс про місяць, місяць

Кончіті Гарсії Льорці

Місяць до кузні ступила

зі шлейфом із туберози.

І дивить ся, дивить хлопчина
зачарованим позором.
У тремтливім повітрі
місяць руками рухає
і каже, чуттєва й чиста,
свої олив’яні груди.
— Тікай-но, красуне-місяць,
скоро цигане будуть!
Вони ж бо із твого серця
перснів і намист накують.
— Ах, не спиняй мого танцю,
коли цигани вернуть,
ти спатимеш на ковадлі
й оченят не розклепиш.
— Місяцю, місяцю мила,
вже чую циганських коней!
— Облиш, не стопчи, дитино, 
спідниць крохмалених моїх.

Наближується комонник —

рівниною постук лине.

У кузні хлоп’я німотне

з заплющеними очима.

Проміж оливи простують

бронза і сон — цигани.

Погляди у нікуди,

гордовиті постави.

Леляк закричав на гілці,

які ж то пронизливі звуки!

У небо уводить місяць

дитину, узявши за руку.

Лемент циганський зринув,

кузня повниться пла́чем.

І дивить ся, дивить повітря —

нічний недремний споглядач.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
«Місяць до кузні ступила» — місяць (luna) в іспанській мові жіночого роду.
В основу цього романсу, імовірно, лягло старовинне іспанське циганське повір’я про те, що від світла місяця (який вони називають сонцем мертвих) може померти немовля.
Кончіта Гарсія Льорка — сестра поета.

Федеріко Гарсія Льорка. Розпачлива пісня

Розпачлива пісня

Зростають оливи

і ріки плинуть.

(Я один загубився

у хвилях повітря).

Священик чекає

святого пришестя,

фарбують дівчата

серця у зелене.

(Лише я загубився

у хвилях повітря).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Прелюдія

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Прелюдія

Ідуть гаї тополині,

їх образ тремтить у повітрі.

Ідуть гаї тополині,

лишають по собі вітер.

Обрядившись у саван

над обрієм, вітер тане.

У даль річками спливають

його відлуння останні.

Світ огняниць незлічених

заполонив мою пам’ять.

І малесеньке серце

в пучці моїй проростає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Два моряки на березі

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Два моряки на березі

I

Він у серці привіз

рибу з китайського моря.

Часом вона пропливає

в його очах мелькома.

Тануть в далі апельсини,

таверни й моряцьке буття.

Він споглядає воду.

II

Колись же був балакливий,

та слова усі якось змилися…

Суходоли, хвилясте море,

небо зоряне й його човен.

Він бачив балкони Папи

й кубинок груди злотаві.

Він споглядає воду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Тарара

Із циклу «Народні пісні»

Для цієї поезії, написаної Льоркою на основі народної пісні, що, як властиво народним пісням, має багато варіантів тексту, я наводжу два своїх варіанти перекладу: один літературний, а другий — придатний для співу, еквіритмічний мелодії пісні (безліч прикладів співу оригіналу ви знайдете у кінці публікації). Ані російською, ані українською мовами ця поезія, скільки мені відомо, досі не перекладалася.

Тарара

Тарара́ ні;

Тарара так;

Тарара — дівчина,

я бачив сам.

Тарара моя вбрана

у сукню зелену

у пишних воланах

й дзвіночках веселих.

Тарара ні;

Тарара так;

Тарара — дівчина,

я бачив сам.

Виграє Тарара

кольорами шовковими

над луками в заростях

м’яти і дроку.

Ай, чудний, Тарара,

та втішний танок твій!

Он як глядять

хлоп’ята оливкові.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, літературний)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня всохлого помаранчевого дерева

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Пісня всохлого помаранчевого дерева

Прошу тебе, дроворубе,

тіні мої повідрубуй.

Збав мене від страждання

себе без плоду бачить.

Ах, чом свічада повсюди?

Кожен день мене кружить,

кожна ніч мене множить —

відбиває у зорях.

Себе позбутись хочу.

Тоді я мріяти зможу:

мурашок та пушинки

уявляти птахами і листям.

Прошу тебе, дроворубе,

тіні мої повідрубуй.

Збав мене від страждання

себе без плоду бачить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Маленька балада трьох річок

Із циклу «Поема канте хондо»

Маленька балада трьох річок
Сальвадорові Кінтеросу

Гвадалквівір величний

між олив тече й помаранчів.

Зі снігів на поля пшеничні

річки Гранади збігають.

Ай, любов,
що пішла й не вертає!

Гвадалквівір бородатий

весь у гранатовім квіті,

а до річок Гранадових

в одну кров, в другу сльози улиті.

Ай, любов,
що пішла тай за вітром!

Для пишних вітрильних суден

Севілья гостинець має;

водами Гранади веслують

лише самотні зідхання.

Ай, любов,
що пішла й не вертає!

Гвадалквівір — височенна

вежа й гаї апельсинні.

Дарро й Геніль — біля греблі

башточки старовинні.

Ай, любов,
що пішла тай за вітром!

Хто скаже, що води уносять

лиш огники блудні ридань?

Ай, любов,
що пішла й не вертає!

Ось оливи, ось квіт апельсинний
для морів твоїх, Андалусіє.

Ай, любов,
що пішла тай за вітром!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Хуан Брева

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Віньєти фламенко»

Хуан Брева

Хуан Бре́ва

мав тіло велета

і голос дівчини,

до бриніння якого

не було нічого подібного.

Навіть усміхнений,

він співав із тим самим болем.

Поставали у зорі

гаї лимонні

Малаги сонної,

і плачі його

від води морської

ставали солоними.

Співи його були схожі

на спів сліпого Гомера.

А голос — на море без світла

і помаранчі вичавлені.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Записи, що збереглися, Хуана Брева (1844–1918), славетного виконавця фламенко:

Федеріко Гарсія Льорка. Memento

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Віньєти фламенко»

Memento

Коли помру,

поховайте з гітарою мене

в пісках південних.

Коли помру,

серед дерев апельсинових

й м’яти зеленої.

Коли помру,

хочете, я вам флюгером

замайорю?

Коли я помру!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Селище

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Поема солеа́»

Селище

Височіє розп’яття

на верховині голій.

Столітні оливи глядяться

в води прозорі.

На вулицях

люди закутані.

А на баштах

одвік обертаються флюгери...

О, закутнєє селище,

в часі загублене, —

сльози твої, Андалусіє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка
Назва цієї іспанської провінції читається як Андалусі́я, однак в нашій країні традиційно використовувались також варіанти Андалу́сія або Андалу́зія, що їх ви не раз зустрінете в інших перекладачів. Я ж віддаю перевагу автентичному звучанню і наголосу, хоча цього разу від нього відступила.

У моєму блозі поезія «Селище» відображається в циклі «Поема солеа́» останньою, та насправді є у ньому другою.

Федеріко Гарсія Льорка. Циганка-черниця

Із циклу «Циганський романсеро»

Циганка-черниця

Присвячується Хосе Морено Війя

Спокій вапна і мирта.
Мальви в зелених травах.
По полотні солом’янім
гаптує левкої черниця.
Сім птахів світлокрилих
пурхають в гранях лампади.
Церква гарчить віддалік
ведмедицею вайлуватою.
А що гоже! А як благодатно!
По полотні солом’янім
крайку вона витинає
квітом своєї уяви!
Які соняхи! А магнолії
у лелітках і стрічечках!
На вівтарному по́крові
крокуси й білі місяці!
П’ять грейпфрутів повіяли
з кухні гірко і солодко,
наче з пустель Альмерії
кров п’яти ран Христових.
Два вершники пронеслися
перед черничим зором.
Останнім стихаючим відзвуком
сорочку на ній розпорото.
Один лише погляд і кинула
на гори у хмарах смутку,
і ось уже вщент розбито
серце з вербени і цукру.
Перед її очима
здійнялася горі рівнина,
двадцять сонць розкотилось
й ріка водоспадом зринула.
Та знову малюються квіти,
а на віконній решітці
грає у шахи світло,
ледь мигтячи у вітрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

«...наче з пустель Альмерії кров п’яти ран Христових...» — за версією однієї з іспанських хронік, у провінції Альмерія, що в Андалусії, було знайдено Святий Грааль, чашу, з якої за середньовічними переказами пив Христос під час Таємної Вечері і до якої Йосип Аримафеський, член синедріона і таємний прихильник Христа, зібрав кров помираючого на хресті Господа.
Хосе Морено Війя — іспанський поет і художник, член «генерації 27 року»

Федеріко Гарсія Льорка. Балада морської води

Із циклу «Книга поезій»

Балада морської води

Еміліо Прадосу (мисливцеві за хмарами)

Оддаль 
море сміється.
Зуби піняві,
губи небесні.

Чим торгуєш, туманна дівчино,
на грудях — бризки прибою?

Торгую, сеньйоре, водою
морською.

Що вирує, смаглий хлопчино,
в тобі ізмішане з кров’ю?

Морська вода — згодували бо
мене водою морською.

Звідки беруться, матусю,
ці твої сльози солоні?

Таж плачу я, мій сеньйоре,
водою морською!

А ти, моє прикре серце,
чому не знаєш спокою?

Вода у морях є надто,
надто гіркою!

Оддаль 
море сміється.
Зуби піняві,
губи небесні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Емілио Прадос — еспанський поет, що, як і Льорка, належить до «генерації 27 року».

Федеріко Гарсія Льорка. Мушля

Із циклу «Пісні»:

— «Пісні для дітей»

Мушля

Наталії Хіменес

Приніс я мушлю з узмор’я.

Всередині неї
співає море.
А серце моє
геть повне водою
з дрібними рибчинками
з тіней і срібла.

Приніс я мушлю з узмор’я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Наталія Хіменес — племінниця видатного іспанського поета Хуана Рамона Хіменеса, у майбутньому — художниця. Ось як пише Хіменес про Льорку: http://www.garcia-lorca.ru/vospominaniya/huan-ramon-himines.html.

Федеріко Гарсія Льорка. Водо, плинеш куди?..

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Водо, плинеш куди?..

Водо, плинеш куди?

З рікою я вниз до моря

біжу, сміючись.

Море, прагнеш куди?

Є джерело там угорі,

де зможу я відпочить.

Тополе, а що робиш ти?

Не хочу мовить ні слова.

Моє віття тремтить...

Біжу чи пошукую чого

сам я край моря-ріки?

(Чотири птахи на тополі

не летять нікуди.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Зрубали три дерева

Із циклу «Пісні»:

— «Теорії»

Зрубали три дерева

Їх було троє.

(День прийшов із сокирою.)

Лишилося двоє.

(Поземний літ срібних крил.)

Одне самотнєє.

Не стало жодного.

(Понад водою берег спустілий.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Гітара

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Поема циганської сигірійї»

Гітара

Зачинає плачами
бриніти гітара.
Струн удари

розколюють
келихи рання.
Зачинає плачами
бриніти гітара.
І вже
не мовчатиме.
Їй незмога
мовчати.
Квилить монотонно,
плаче водами,
стогне вітрами
понад снігами.
Їй незмога
мовчати.
Тужить за речами
втраченими.
Пісками півдня гарячими
просить камелій білих,
плаче стрілою без цілі,
без розсвіту повечір’ям
і першим померлим птахом
у гіллі.
О, гітаро!
Серце, що його
п’ять шпаг ізранили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій) 

«Канте хондо близький до пташиних трелей, до голосу півня, до природної музики лісів і джерел.

Отже, це — винятковий зразок первісного, найдавнішого в Європі співу, в чиїх звуках живуть оголені, гарячкові чуття перших східних рас.

Композитор Мануель де Фалья, на якого я посилаюсь, глибоко дослідив це питання і вважає, що циганська сигірійя належить до канте хондо; він рішуче твердить, що це — єдиний тип пісень нашого континенту, які в усій чистоті зберегли ознаки стародавнього співу східних народів — як за композицією, так і за стилем.

Ще раніше, ні я ознайомився з цими думками де Фальї, циганська сигірійя малювала моїй уяві (уяві невиліковного лірика) безкінечну дорогу, дорогу без перехресть, яка веде до тремтливого джерела «дитинної» поезії, дорогу, на якій загинув перший птах і заіржавіла перша стріла.»

З лекції Федеріко Гарсії Льорки «Канте хондо» (пер. Михайла Москаленка з книги «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975)

Luis Graner y Arrufi (1863–1929). Playing the guitar

Павло Арсенович Грабовський (1864–1902). Неоцінений подвиг, неоцінений спадок

В інтерв’ю Євгена Сверстюка прочитала такі його слова: «“Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер”, — це говорив зек Павло Грабовський, вічний зек».

Ось що розповідає про Павла Арсеновича Грабовського Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Грабовський_Павло_Арсенович.

Історія життя цієї людини справляє глибоке враження, і не менше — її поезії. І, безперечно, Павло Грабовський заслуговує на те, щоб стояти у перших рядах видатних борців за волю й піднесення України, найшановніших, найзнаніших.  Чому я майже нічого про нього не чула? У шкільній програмі 80-х років його не було. Чи, може, я не пам’ятаю? Навряд, у мене пречудова пам’ять на вірші. Я ж і досі пам’ятаю навіть «Наша армія червона Стереже свого кордона, А в повітрі флот» :). У «вільній» Україні про нього не говорять і творів його не видають, хоч, схоже, і вивчають у школах.

Створена Павлом Грабовським «Антологія світової поезії», як я розумію, так ніколи і не була надрукована окремою книгою. Про його величезний перекладацький доробок розповідав Михайло Москаленко у «Нарисах з історії українського перекладу» (http://vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=192&Itemid=41):

Вільям Вордсворт. Нарциси

Нарциси

Блукав, мов оболок самотній,

Що носиться в височині,

Аж золотом преді мною

Нарцисів натовп заряснів —

Вздовж озера на видноті

Танцюючи у леготі.

Подібна на Чумацький шлях

Понад водою пролягла,

Мов відбиваючись в зірках,

Їх нескінченная стяга:

Десятки тисяч голівок

Єднав тріпотливий танок.

За ними хвиль танок бринів —

Та де йому так веселить.

У сьому жвавому гурті

Душа моя розквітла вмить!

Як радісно я споглядав

Цей скарб — й ціни його не знав.

Я зором внутрішнім потім,
Який самотність нам дарує,
Їх часто бачив, лежачи
Чи на дозвіллі, чи в задумі;
Раює серце в мить таку
Й гуляє з квітами в танку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вільям Вордсворт. Все море було всіяне суднами

Все море було всіяне суднами,

Мов небо зорями, — їх вигляд звеселяв;

Одні, хто зна, чому, приплив гойдав,

Інші непорушно трималися кітвами.

Величний корабель уважив я тоді,
Що наче із безкраїв горніх линув;

Потужно він затокою проплинув:

Багатий такелаж і щогел височінь.

Мене з тим кораблем нічого не в’язало,

І все ж любов’ю він мій погляд перейняв;

Його відзначив я між іншими суднами:

Куди й коли поверне? Вітер мав

Там віяти, де цей неспинний красень

Летів морями!

 Він на північ курс узяв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)