Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Моє вікно

Моє вікно

              

Вітер

розмахує крижаними мечами.

— Не відчиню вікна —

Вітер

голови зорям стинає.

— Не відчиню вікна —

Вітер

несе язики полум’яні.

— Не відчиню вікна —

У тінявих телеграмах,

що їх носять вітри,

читається Велика Новина,

яка потрясає Усесвітом...

— Я не відчиню свого вікна —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Однієї з тих митей...

Зі збірки «Вірші. Тіні і сни»

Однієї з тих митей...

   З порогу сну покликали мене...

А. Мачадо

Однієї з тих митей,

коли не знаючи, у якому часі, ні в якому світі

душа живе, без тями, без чуттів,

заледве відчуваючи існування нашого тіла,

моє серце почуло, що його покликали

з туманного порогу якогось сновидіння.

Голос, що передав мені цю дивну вість,

долинув із такої далечини,

що у своїй таємничій сірині

здавався голосом сну, тінню луни.

Тої миті я сиділа

у м’якому оксамитовому кріслі.

Мої руки лежали на його поруччях

 — якими безживними вони мені потім здалися! —

І я побачила,

як крізь скляні двері великого балкону,

що виходив просто до небесної висі,

увійшла тінь.

Мабуть, то вечір зайшов подивитися

на мене, перш ніж іти...  Мабуть, то був він...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Епіграфом до твору є перший рядок поезії Антоніо Мачадо «Сон».

У перекладі, прагнучи якомога точніше відтворити текст, я доволі вільно повелася із формою поезії, яка в оригіналі має фіксований розмір і наскрізну черезрядкову асонансну риму (наголошена e, за якою слідує ненаголошена o); утім атмосфера і враження, які створює обрана мною форма, видаються мені близькими до таких оригіналу.

Конча Мендес. Люблю гуляти ночами...

Зі збірки «Переплетені дощі»

Люблю гуляти ночами...

Люблю гуляти ночами містами безлюдними,

коли власні кроки лунають в суцільній тиші.

Відчувати самотню ходу крізь дещо поснуле —  

це чути, як проходить крізь тебе увесь величезний світ.

Усе набуває рельєфности, і ця шибка розчахнута,

і ці тіні, і паузи, і зітхання, і світло...

Вулиці довшають, і час також виростає.

Я прожила віки за ці години ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)