Зі збірки «Вірші. Тіні і сни»
Однієї з тих митей...
З порогу сну покликали мене...
А. Мачадо
Однієї з тих митей,
коли не знаючи, у якому часі, ні в якому світі
душа живе, без тями, без чуттів,
заледве відчуваючи існування нашого тіла,
моє серце почуло, що його покликали
з туманного порогу якогось сновидіння.
Голос, що передав мені цю дивну вість,
долинув із такої далечини,
що у своїй таємничій сірині
здавався голосом сну, тінню луни.
Тої миті я сиділа
у м’якому оксамитовому кріслі.
Мої руки лежали на його поруччях
— якими безживними вони
мені потім здалися! —
І я побачила,
як крізь скляні двері великого балкону,
що виходив просто до небесної висі,
увійшла тінь.
Мабуть, то вечір зайшов подивитися
на мене, перш ніж іти...
Мабуть, то був він...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітки
У цьому перекладі, прагнучи якомога точніше відтворити текст, я доволі вільно повелася із формою поезії, яка в оригіналі має фіксований розмір і наскрізну черезрядкову риму, до того ж дуже цікаву — асонансну, та не на одну, а на дві голосні (наголошену e, за якою слідує ненаголошена o); утім атмосфера і враження, які створює обрана мною форма, видаються мені близькими до таких оригіналу.
Епіграфом до цього вірша є перший рядок поезії Антоніо Мачадо «Сон».
У цьому перекладі, прагнучи якомога точніше відтворити текст, я доволі вільно повелася із формою поезії, яка в оригіналі має фіксований розмір і наскрізну черезрядкову риму, до того ж дуже цікаву — асонансну, та не на одну, а на дві голосні (наголошену e, за якою слідує ненаголошена o); утім атмосфера і враження, які створює обрана мною форма, видаються мені близькими до таких оригіналу.
Епіграфом до цього вірша є перший рядок поезії Антоніо Мачадо «Сон».
De «Poemas. Sombras y sueños»
Uno de esos instantes...
Desde el umbral de un sueño me llamaron...
A. Machado
Uno de
esos instantes que se vive
no se
sabe en qué mundo, ni en qué tiempo,
que no
se siente el alma y que apenas
se
siente el existir de nuestro cuerpo,
mi
corazón oyó que lo llamaban
desde
el umbral en niebla de algún sueño.
Para
decirme su mensaje extraño,
aquella
voz venía de tan lejos,
que más
que voz de sueño parecía,
en su
misterio gris, sombra de un eco.
Sentada
estaba yo en aquel instante
en un
muelle silló de terciopelo.
Mis
brazos se apoyaban en sus brazos
-¡qué
desmayados los sentía luego!-
Después,
atravesando los cristales
de un
gran balcón que daba al ancho cielo,
una
sombra vi entrar. Tal vez la tarde
al
irse, entraba a verme... Yo eso creo...
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар