Хосе Бергамін. І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі,
Чекаючи на тебе у тиші,
Я заснув, і мені почулося,
Ніби хтось мене кличе.

Голос протяжний, сумний,
Майже на шепіт подібний,
Наче схлипування, обірване
Легеньким поривом вітру.

Досі ніким не чутий
І такий мелодійний;
Здавалося, він віддалявся,
Коли насправді наближувався.

Голос темного вітру,
Що сховався у верховітті,
Від якого тремтіли
Крони в вечірнім світлі.

Голос, який мене кликав
І не хотів мене кликати.
Голос, який, здавалося,
Світ полишить, якщо затихне. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть.
А сенс полягає у істині.

(Та позаяк пошук істини
залюбленим у життя
приносить самі страждання,
сенс у житті ми вишукали).

Життя стало сенсом найвищим.
А істина — нашою пристрастю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі, шепіт і свіжість морського берега.
Білі удари весел, заскочених темнотою.
Великі моряцькі вогнища, від яких віє вечерею,
і тіло моє на піску, повне лінивою стомою.

Світлокид нагорі в Іслеті обертається і обертається.
Венера, Велика ведмедиця... який густий запах водоростей!..
Тихо бринить гітара. Якась жінка зітхає.
Теплі пахощі жимолости бриз до мене доносить.

Здавна знайомі звуки старовинної хабанери,
мелодійні і томні, просто у серце вливаються.
У вишині наді мною танцюють у місячнім сріблі

і складаються в силуети світила небесної сфери:
я бачу своїх батьків, Долорес, Марію, братика,
у складках старої шалі їх пам’ять моя хоронила.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь
зноситься над водою
і розкривається квіткою;
а тоді опадає і губиться
у пінявій білині,
у хвилюванні тремтливому.
у солоних глибинах.
Тихо здіймаються груди,
і зітхання прозоре світло
виливається у повітря.
Осяяний білими ружами,
ясніє силует кипариса.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний,
він улігся на кронах дерев,
і очі йому стуманіли,
аби не бачити вулиці, де невтомний день
порозвішував свої години.
Післяполудень сонний,
він спить, погойдуючись на гіллі.
Вітер уносить його,
і його сновидіння тремтять у повітрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Під ясним небом...

Під ясним небом..

Під ясним небом
фіялково-золотавий
вечір пройшов сосновим бором,
співаючи.

Яка самотність!
О! Яка вись над полями!
Сосновим бором пташка
пролітає.

Вечір,
безкінечний вечір травня.
Повернувся до бору,
ридаючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Еспанія на марші

Зі збірки «Іберійські співи», 1954
Еспанія на марші

Ми — ті, хто ми є.
Досить Історії і переказів.
Там самі лиш мерці! А Бог звелів ховати померлих.

Досить жити минулим,
копирсатися у спогадах мерхлих.
Ми — прозора чи мутна, але вода, що прориває греблі.

Ми — буття, що росте.
Ріка із руслом відвертим.
Ми є ударами грізними простого й рішучого серця.

Ми — варвари прямодушні
смертоносні для ладу Іберії,
бо він ніколи не був ані чистим, ані правдивим, ані об‘єднаним.

З усього, що було, ми годуємось
і, трансформуючись, ростемо,
стаючи ударом для удару, а також смертю для смерти.

На вулиці! Час настав
стати на повний зріст просто неба
і показати, що ми живі і оголошуємо дещо нове.

Я не заперечую свого походження,
але кажу, що у нас попереду
значно більше, ніж те, що відомо, і ми цьому — причини і джерела.

Ті еспанці, що мають майбутнє,
як і ті, що минулим оплетені,
не можуть від них відмовитися задля нового звершення.

Я ж пам’ятаю наші помилки
і як ми зраджували самих себе.
Але, пристрасте й світло, батько Еспанії, я бужу тебе, час підвестися!

Я знов кажу тобі, хто ти є.
Я живу із думкою про тебе.
І я знов починаю битву, бо така є нагальна потреба.

Я не хочу тебе виправдовувати,
лише боягузам від цього легшає,
я лиш хотів би бути поетом і твій вірш написати перший.

Моя Еспаніє, битво,
що іскри з моїх нутрощів крешеш,
виповідаю тебе із любов’ю, рятуючи нас обох і вивершуючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Артуро Серрано Плаха. Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє,
сльози свого жалю гіркого й чистого
за ці жаскі руїни, до синів своїх,
що важко гинуть.

Віддай мені страждання, аби міг його,
занурений у муки, заслужити,
дозволь зростати, твого болю гіркість
з тобою розділивши.

Прийду до болю, то прийду й до милости,
бо у печері свого горя сивого,
знаю, зі щедрости своїм поетам вірним
ти закуток лишила.

Імовірно, 1939
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Люби свій ритм...

Люби свій ритм...

Люби свій ритм, діла свої буденні
йому підпорядковуй, як і вірші,
ти — всесвіт всесвітів, в якому вічно
душа пульсує джерелом пісенним.

Нехай в тобі космологічна єдність
світами розмаїтими розквітне,
примусь піфагорійними сузір’ями
резонувати числа нескінченности.

Риторику божественну розчути
зумій в пташинім співі і розгледіти
геометричний лад в потоці плиннім;

понурої байдужости позбудься
і там нанизуй кришталеві перли,
де перекинула свій келих істина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Голос вітру

Голос вітру

Шукай мене в собі. Стріла життя
мого свій напрямок встромила тобі в груди
й від ока пильного стількох моїх маршрутів
втекла і прихисток знайшла в твоїх руках.

Позбав мене густої, мов смола,
жаги, що дух мій втримувала в пустці.
Ти зміг мені відвагу повернути,
долонею діткнувшися чола.

І я у твоїх жилах вируватиму
блаженством майже мертвого мовчання,
відродженням — в тобі — моїх чуттів.

Між губ твоїх печаль моя зникає
і гострий цей неспокій, що пульсацією
заледве мені скроню не пробив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Коли прийде ніч

Коли прийде ніч

Щойно настане ніч,
я хочу тобі це сказати;
хочу це прокричати
голосно, на весь світ.
Є такі речі,
що самі розбивають мовчанку,
і радісні таємниці,
що найміцніші розірвуть пута.

Щойно настане ніч,
я хочу це проспівати,
аби усі дізналися
і заходилися мене розпитувати.
Дивовижне мовчання,
яке нині у мені квітне
ніби захованим садом
у ясноті моєї душі.

Щойно настане ніч,
я уже буду готова,
готова усе віддати.
Яка насолода здатися
у тотальній пожертві,
в усвідомленні крику,
що викраде наші рани!

А коли прийде ніч
відродження цілосвітнього,
я скажу: «Ось іду я, Господе»,
я скажу... не скажу нічого...
бо це станеться вже по тому,
як вичерпається мій спів,
можливо, минуть віки,
як запечатано буде уста.

Та до приходу такої ночі
дозволь мені це сказати...
Дозволь дарувати іншим
надпорив, яким мене розкрив ти.
Кохання, воно так глибоко,
і стільки на нього чекають.

Щойно настане ніч,
я хочу це проспівати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Час моря

Зі збірки «Перший екзил»
Час моря

Море належить мені,
я пропускаю його
цілком межи спраглі долоні.
Пещу його, дарую
йому простосердий погляд,
той давній, іще не забруднений
ані страхом, ні смертю.

Чисте море стікає
крізь мої пальці надією,
бо у нього ще є
вітрила, наповнені бризом.

Воно — море усіх морів,
споглядаю у його піні
моря минулих часів:
мою першу зустріч із пляжами
і одне з тих читань
пожадливих та незручних
у затінку під тамариндом.
І те, інше, у тропіках,
там, де немає слідів туристів,
із подарованим пальмою
ніжним кокосовим м’якушем.

Я хочу тут стерти із пам’яті
те, що сталося уночі.
Море у цьому не винне.
Воно лагідне, моє, чисте,
воно —  гончак, який лиже
стопи мої сумирно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Сон

Сон

З порогу сну покликали мене...
Це добрий голос був, коханий голос.

— Ходім побачитись з душею! Йдеш?..
І ніжність мені серце переповнила.

— З тобою завжди... Й уві сні я вирушив
якимсь простим і довгим переходом,
чуючи діткнення убрання чистого
й м’яке тремтіння дружньої долоні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Моє вікно

Моє вікно
              
Вітер
розмахує крижаними мечами.

— Не відчиню вікна —

Вітер
голови зорям стинає.

— Не відчиню вікна —

Вітер
несе язики полум’яні.

— Не відчиню вікна —

У тінявих телеграмах,
що їх носять вітри,
читається Велика Новина,
яка потрясає Усесвітом...

— Я не відчиню свого вікна —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Однієї з тих митей...

Зі збірки «Вірші. Тіні і сни»
Однієї з тих митей...
   З порогу сну покликали мене...
А. Мачадо
Однієї з тих митей,
коли не знаючи, у якому часі, ні в якому світі
душа живе, без тями, без чуттів,
заледве відчуваючи існування нашого тіла,
моє серце почуло, що його покликали
з туманного порогу якогось сновидіння.

Голос, що передав мені цю дивну вість,
долинув із такої далечини,
що у своїй таємничій сірині
здавався голосом сну, тінню луни.

Тої миті я сиділа
у м’якому оксамитовому кріслі.
Мої руки лежали на його поруччях
 — якими безживними вони мені потім здалися! —
І я побачила,
як крізь скляні двері великого балкону,
що виходив просто до небесної висі,
увійшла тінь.
Мабуть, то вечір зайшов подивитися
на мене, перш ніж іти...  Мабуть, то був він...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
У цьому перекладі, прагнучи якомога точніше відтворити текст, я доволі вільно повелася із формою поезії, яка в оригіналі має фіксований розмір і наскрізну черезрядкову риму, до того ж дуже цікаву — асонансну, та не на одну, а на дві голосні (наголошену e, за якою слідує ненаголошена o); утім атмосфера і враження, які створює обрана мною форма, видаються мені близькими до таких оригіналу.
Епіграфом до цього вірша є перший рядок поезії Антоніо Мачадо «Сон».

Конча Мендес. Люблю гуляти ночами...

Зі збірки «Переплетені дощі»
Люблю гуляти ночами...

Люблю гуляти ночами містами безлюдними,
коли власні кроки лунають в суцільній тиші.
Відчувати самотню ходу крізь дещо поснуле —  
це чути, як проходить крізь тебе увесь величезний світ.

Усе набуває рельєфности, і ця шибка розчахнута,
і ці тіні, і паузи, і зітхання, і світло...
Вулиці довшають, і час також виростає.

Я прожила віки за ці години ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Ніжно весна цілувала...

Ніжно весна цілувала...

Ніжно весна цілувала
гай, і зеленим димом
нова брость сповивала
віття його тихоплинне.

Скупчились хмари повільно
над юнню полів... і з тремтінням
радісним трави поринули
у дощову свіжість квітня.

І сплив задавнений спогад:
мигдалевий квіт на світанні,
під яким я мовив: «Будь проклята
юність моя без кохання!»

А тепер, коли літо
життя мого вже відбуто,
юносте непрожита,
хоч у снах би тебе повернути!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Говорить перекладач Борис Дубін:
«У Мачадо есть стихи, по сравнению с которыми „Альфонс садится на коня, ему хозяин держит стремя...“ кажется барочно-сложным. Как их переводить? До меня его стихотворение „La primavera besaba...“ переводили несколько поэтов, в том числе хороших, но, на мой взгляд, оно так и не переведено, у меня оно тоже не получилось. В поэзии Мачадо обескураживает простота высказывания, допоэтическая, почти языковая, это затягивает необыкновенно. Пробуешь перевести - не получается. Но такие опыты очень много тебе дают, серьезные поражения обогащают».

І я цілком із ним згодна. Перекладу цієї поезії від Бориса Дубіна я не знайшла, але цілу низку инших українських та російських перекладів наведено нижче.

Еміліо Прадос. Долина у спокої

Долина у спокої

Сіре небо.
Червона стежина.

З однієї оливи на иншу
перелітає дрізд.

У надвечір’ї сидить урочисто
попелясто-злотава ропуха.

Сіра стежка.
Небеса червоніють...

 — В оливняку заплутався місяць
і там лишивсь, усіма забутий. —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Рідний куточок

Рідний куточок

Майоран, такий невеличкий...
а як же пахне!
Такий невеличкий.

Уночі під зорею
майоран, такий невеличкий,
як він пахне!

І... коли дощить перед вечором,
як він пахне!

І коли сходить сонце,
майоран, такий невеличкий,
як він пахне!

І тепер, коли живу мріями,
як він пахне,
такий невеличкий,
майоран, як він пахне!..
І як болить!
Майоран.
Такий невеличкий.

Написано в екзилі після громадянської війни

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Я зачинив двері до світу

Я зачинив двері до світу

Я зачинив двері до світу;
і плоть моя у снах загубилася...
А я, внутрішній, магічний, невидимий,
мов сліпець нагим опинився.

По вінця повний очима,
зсередини освітився.

Мерехтливий і прозірний,
став таким серед вітру,
наче прозора склянка
з водою чистою,
мов кришталевий янгол
у люстрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Моєї Еспанії Господе, справедливість!

Зі збірки «Поеми й пісні Андаю»
Моєї Еспанії Господе, справедливість!
«...за яку я терплю муки аж до ув'язнення, як той злочинець.
Але Слова Божого не ув'язнити!»
(2 Тимофію 2:9)
Моєї Еспанії Господе,
справедливість! свобода правди!
Лиш тоді існує свобода,
коли слово відповідає реальності!

Нехай руки і ноги зв’язують,
затикають рота в’язницею,
говоритиму я мовчанням —
Ти промовиш від мого імени.

Кожне слово, яке  говорить
те, що є, кожне слово справжнє,
слово Господа, — ось істотний
державець моєї еспанськости.

Навіть хрест почав говорити,
як прип’яли до нього Слово;
свобода правди і справедливість —
ось Еспанія Господа!

17 листопада 1929 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)