Октавіо Пас. Уроки речей

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Самотні камені» (1955)

Уроки речей

Живість

На полиці,

між танською музикою і глеком з Оахаки,

розжарена до білого й надзвичайно жива,

із блискавими фолійними очима,

дивиться, як ми приходимо і йдемо,

маленька цукрова калавера.

Маска Тлалока, вирізана з прозорого кварцу

Води застиглі.

Старий Тлалок спить, у глибині,

і йому сняться бурі.

Те саме

Дотик світла —

і кварц перетворився на водоспад.

Його водами пливе, дитиною, бог.

Бог, що виростає з глиняної орхідеї

Між глиняними пелюстками

народжується, усміхнена,

людська квітка.

Ацтекська богиня

Чотири сторони світу

повертаються до твого пупа.

У твоєму вітрі галопує день, озброєний.

Хрест із намальованими на ньому сонцем і місяцем

Між поперечинами цього хреста

гніздяться птахи.

Адам, сонце, і Єва, місяць.

Хлопчик і дзиґа-тромпо

Щоразу, як підкидає її,

вона падає

точно у центр світу.

Речі

Живуть поруч із нами,

ми їх не помічаємо, вони нас.

Але инколи вони до нас промовляють.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Танська музика — китайська музика періоду Тан (VIII–IX ст.)
Оахака — місто у горах у південній частині Мексики, поруч із яким розташоване велике доколумбове місто Монте-Албан.

Калавера (череп) — символ мексиканського національного свята Дня мертвих.

Тлалок — бог дощу та грому, сільського господарства, вогню та південної сторони світу в ацтеків.

Тромпо — латиноамериканська дитяча іграшка у вигляді маленької дзиґи, яку розкручують за допомогою мотузки і запускають, намагаючись влучити у центр накресленого на землі кола; ось як виглядає ця гра.

Октавіо Пас. На світанні шукає собі ім’я...

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Насіння для гімну» (1950–1954)

На світанні шукає собі ім’я...

День розгортає долоню
Три хмари
І ці декілька слів

На світанні щойно народжене шукає собі ім’я

На сонних стовбурах мерехтить світло

Гори галопом мчать до морського узбережжя

Підострожуючи їх, входить у води сонце

Камінь з нальоту розбиває ясну прозорість

Море, опираючись, здіймається біля підніжжя горизонту

Земля застигла перед невідворотністю творення скульптури

Світ, іще оголений, зводить чоло

Каміння гладке і лискуче, готове для карбування співу

Світло розгортає своє віяло імен

І ось — перші звуки гімну, подібного на дерево

І ось — вітер і прекрасні імена у вітрі

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Октавіо Пас. Світання

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Майстерні дні» (1958–1961)

Світання

Спритні холодні руки

прибирають одну по одній

перев’язки мороку.

Розплющую очі:

я досі

живий

просто у центрі рани

усе іще свіжої.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Повітря світанку

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Повітря світанку

Моя душа над морем насвистує сновидіння

Скажіть пастухам, що вітер уже сідлає коня

І салютує на прощання із гордовитістю дитинства

Я кохаю жінку гордости і мрії

Яка сходить на берег мовчазна зі своїх глибин

Знайте пастухи що маєте піклуватися про мене

І плекати свої мрії та пісні

А також свято хвиль

Мов радість її гордости й краси

Ах блакитне небо для королеви у вітрі

Ах отара кіз і біле руно

Уста які зносять хвалу і світле волосся

Заблукані тварини у її очах

Поговоріть зі скелетом що розчісується

У долішній країні до кінця віків

Туніка і скіпетр

Наростання спогадів

Дзижчання комах і гуркіт доріг

Поговоріть про місцевість і про те як мчить океан

Ах вітер

Вітер спиняється задля королеви яка прибуває зі свого неба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Арктичні моря

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Арктичні моря

Арктичні моря

                          Що звисають із заходу

Між хмарами згоряє птах

День по дню

                      Опадає пір’я

На черепиці усіх дахів

Хто розмотав веселку

                              Більше немає спочину

                       М’якокрилим

                                              було моє ложе

Над арктичними морями

Шукаю за жайворонком що вилетів із моїх грудей

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Експрес

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Експрес

Я зробив собі корону

з усіх міст які об’їздив

Лондон           Мадрід           Париж

Рим                 Неаполь         Цюріх

Зі свистом проносилися долинами

                                                      порослі водоростями локомотиви

ТУТ НІХТО НЕ ЗУСТРІВСЯ

З усіх річок якими ходив

Я насилив собі намисто

Амазонка       Сена

Темза              Рейн

Сто кораблів удосвідчених

Які поскладали крила

І моя пісня моряка всиротілого

Що прощає пляжі навіки

Вдихати аромат Монте-Рози

Заплітати сиві коси блукацькі Монблану

Й у Зеніті перевалу Мон-Сеніс

Запалити останню цигарку

Від сонця на схилі

Повітря пронизує свист

                                  Це не гра води

                                                      УПЕРЕД

Горбаті Апеніни

                         Крокують до пустелі

Зірки оази

Дарують нам мед своїх фініків

Вітер у горах

Примушує опорядження скрипіти

І усі найвищі шпилі

Усі навантажені вулкани

Піднімуть кітви

             ТАМ НА МЕНЕ ЧЕКАТИМУТЬ

В добру путь                                       ДО ЗАВТРА

                                                              (по діагоналі: Д тягнеться вгору і вліво,

Трохи далі                                                           а кінцеве А скидається на вершину 

Закінчується земля                                                                                   подвійної висоти)

Плинуть річки під човнами

                          Життя має плинути

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Ода вечоровій зорі

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Ода вечоровій зорі

У палючій омані

обійми мене міцно, учорашня кохано,

рук твоїх пам’яттю

Твій цілунок був міцним, наче слово

Його любосний пах такий сильний,

                            що його дихання

                            досі розпікає

                            жарини ночі

Знаю, що вічним

або поезією

є перебіжне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Погляд — це пес, що виє здаля...

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Погляд — це пес, що виє здаля...

Король Ягуар

наслав моїм очам пару розлючених щенят.

Він знав одного поета,

який полював чарівних птахів,

неперевершеного слідопита,

мандрівного сагайдакаря.

Проте — а це було у часи моєї проминулої юности —

я сказав злому чарівникові:

«Припни моїх щенят.

Я втомився, хочу полежати під деревом у спокої».

Відказав: «Не звертай на них уваги.

Вони вкусять за щиколоток богиню, яка тебе полишить.

Моя сестра, плямиста пані Місяць, обожнює,

коли втомлене серце знову починає битися швидше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Дівчата, що граючи творять магічну астрономію

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Дівчата, що граючи творять магічну астрономію

На величезному нічному стадіоні

засапані богині з мерехтливою шкірою

креслять нові орбіти.

                                       Росана

 — переможниця — розширює всесвіт,

і далека зірка перетинає ніч,

підкорюючись встановленому нею закону.

Венера у її руці летить і повертається,

й инші бліді владні руки врівноважують,

накреслюють, перетинають свої орбіти:

легкі світила, чарівливі, покірливі світила.

Богині — достойні владарки —

аплодують

над горизонтом...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Урна із профілем політика

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Урна із профілем політика

Каудильйо є мовчазним

(малюю обличчя безмовне).

Каудильйо могутнім є

(малюю його сильну руку).

Каудильйо є командиром озброєних чоловіків

(малюю ось черепи мертвих чоловіків).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Коли помру

Коли помру

Я молодим помру мабуть... І друзі

мене обрядять в чорне,

рядами стануть на останнім прузі

свічки жалобні,

і покладуть між них дбайливі руки

тіло холодне,

потилицю на подушку, й на грудях

складуть долоні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Моліна прожив бурхливе, але коротке життя, померши у віці 33 років.

Хуан Рамон Моліна. Мати Меланхолія

Мати Меланхолія

До твоїх стилих грудей, о Мати Меланхоліє,

припавши, мушу жити з таємною печаллю,

опоєний етерами гіркої філософії

і книжними отрутами сучасними і давніми.

Моя від спраги втомлена душа плекає спомин

про тіняву і свіжість зеленої Аркадії,

про дар неоціненний води в міху простому,
і грубий хліб селянський, і сон серед левади.

Увесь мій біль колишній і весь мій біль новітній

з фатальною есенцією мудрої освічености

ношу тонко поєднаними в серці і свідомості.

Уже я знаю землю і позаземні сфери

і виходив багато пляжами й Кітерами...

Я є твій син улюблений, Мати Меланхоліє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Кітера — острів, де народилася Афродіта

Хуан Рамон Моліна. Сад

Сад

Достиглі яблука запашно дихають,

звабно лисніють грона виноградні,

дзюркочуть, мов веселі водограї,

звуки цілунків, залицянь і сміху.

Дрімають мирно голуби на вітах

із волами опуклими. Альтанки

та листя на деревах ароматами

п’янкими здалека мирують квіти.

Гаряче сонце розсипає промені,

і бджоли сповнюють повітря вальсом

гудючим над солодкими росинами.

Метелики танцюють бистрим пломенем,

і птаство ув опіренні отласнім

клює золотосяйні апельсини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Полювання на сирен

Полювання на сирен

Спіймай мені сирену, рибалко-самотино,

що сидиш біля моря в розпуці і досаді,

тобі не таланило, та ось твоя година:

блищить на хвилях повня, мов чарівне свічадо.

В припливному потоці вони із моря зринуть

— засяють їхні перса, мов водяні смарагди —

і заспівають разом, і спів до нас долине,

що моряків безщасних на вірну згубу надить.

Тоді мерщій у воду і накидай тенета

на ту, що найгарніша, не дай втекти з лабетів,

дивися лиш не слухай удаваних молінь.

І у моїх обіймах її побачить ранок

— слабку, померти ладну під ніжним катуванням, —

і хвіст її тремтітиме мов переливна тінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Смарагдове намисто

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Смарагдове намисто

Мов смарагди що я їх свердлю

мов смарагди що насиляю на нитку

                   мій спів.

Мов смарагди я їх я свердлю

мов смарагди що насиляю на нитку

                   моє життя.

Моє життя і мій спів — на нитці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніканор Парра. Поезія зі мною порвала

Зі збірки «Поезії та антипоезії»

Поезія зі мною порвала

Я не кажу, що сам рішив порвати

Ілюзій щодо цього я не маю

Хотів би я і далі віршувати

Та натхнення зникло.

Поезія поводилася добре

А от я поводився жахливо.

І який сенс мені тепер говорити

Що я поводився добре

А погано чинила поезія

Коли моя провина усім відома?

Бракувало ще зажити слави дурня!

Ні, поезія поводилася добре

А я поводився жахливо.
І поезія зі мною порвала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Межа

Одноманітність виглядів зимових.

Куди не кинеш оком — сніг, і сніг,

і чорні смуги стежок і доріг,

і чорні віти в білим облямованні.

Білий туман околиці обліг,

і сонце сходить біле, мов крейдоване,

звуки життя неначе притамовані,

і навіть час сповільнив звичний біг.

Стихни і ти, сповільнись, зупинись,

побач красу простих графічних ліній,

відчуй їхню легку, ясну прозорість.

По тому углиб себе подивись —

і взориш світ, в якому чорне й тлінне

межує з білиною первоствореною!

Вісенте Уйдобро. Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання

Айстри повільно розкривають свої безодняви

Прагнучи життя поза зеленою поверховістю

Прагнучи зустрітися у забутих очах

Хоч вони і впевнені у своїх дощах

Подібно до простору котрий ось-ось перетвориться на сніг.

Ніч обрала мене своїм повірником

І щось шепоче мені на вухо про свою воду

І про те що ми здатні на будь-який злочин

Як і на найбільшу благостиню та великі жертви.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Дім

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Дім

На столі

                 делікатне віяло

Мертвий птах із простертими крилами

                                                                     летить

Будинок за вікнами

                                   білий від тиньку і снігу

Хтось блукає

                         садом незвіданим

А над димарем на димовій перині

Спить янгол, що помилився домівкою

                    Аби йти цією дорогою

                    Потрібно почати спочатку

      ХТО ЗАХОВАВ КЛЮЧІ

Стільки речей я не зміг відшукати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Я прийду перед смерком...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Я прийду перед смерком...

                                                           Ти прийдеш в недозволений час...

Я прийду перед смерком

потаємною стежкою,

коли буде прочинено в ніч

у твоєму палаці шибки.

Я ввійду уночі,

наче прадавня тінь,

із вологістю саду умитого

піднімуся у твій покій.

Піднімуся до тебе, Альмо,

Душе моя, що чекаєш

підперши рукою ланиту,

задивлена на зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Коли помер поет

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Коли помер поет

Коли помер поет,

засумували усі малі речі,

що його любили.

І цнотливий вітер — вікно лишилось прочиненим —

майже грайливо ковзнув по книжці,

перегорнув сторінку,

а тоді відлетів із тобою, Весно,

схвильовано тремтячи, розімлілий від віршів,

сливе з душею людини.

Помираючи, поет сказав:

«Просто хочу піти...»

                          І старша

                          з його сестер

                          очі йому закрила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вернеш невчасно...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вернеш невчасно...

Вернеш невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

твої спогади.

І на балконі мрійництва свого юного

іншого мандрівника побачиш

задуманого.

                      Іншого мандрівника,

який верне невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

його спогади.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вікно, відкрите

Із циклу «Три сонети»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вікно, відкрите

Що за новітнє світло, чисте диво

посіло мою душу? В темнім склепі

плоті моєї обвалилась глина

явивши зору вись, де в синім небі

танцюють голуби. Зерно пшеничне

пробило кору пустки кільцем першим,

і котяться під сонцем жовті хвилі —

ликуючи, плекають хліб прийдешній.

Душа спокійна, бо вона є добра.

І лиш від зла, що заподіяв тобі вчора,

у серці відчуваю біль уразливий.

Але зоря ранкова уже світиться,

і у твоє вікно, відкрите в літо,

уже вливається піснею радість!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)