Люіс Карльос Льопес. На пляжі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

На пляжі

Дивлюся, як люльку смалить
старий вовчара морський,
і мені корабель ввижається
із трикутним вітрилом.

Інше сонце побачити,

пізнати інші світи:

із кріслом своїм розпрощатися,

і відплисти!

Та я і далі стою у моря,
і лиш очі мені убирає обрій —
незбутній мій чин;

а сивий моряк мені оповідає,
картуза у руці тримаючи,
про Пекін...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. З гарячої землі

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

З гарячої землі

Смеркання напливає із-за обрію

хитливим маревом. Ніч підступає звільна,

із позіханнями. Старе сварливе море

безтямно спить у забутті морфійнім.

На все навколо млявість і прокволість

ллють вечора останні тихі відсвіти,

вечора ластівок над жовтим полем,

маленьких крабів і безжурних свірок.

Крила млина б’ють, кректячи, поклони

із тремором нервовим. А повз нього

пара волів ступає кроком мірним;

запряжені у віз, вони течуть дорогою,

несучи в погляді ласкавому і довгому

свою розслабленість меланхолійну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Зимова пора

Зимова пора

Сміттєві

вихори, що їх здіймає

дикий вітер і жене надбережжям.

Непевна передзахідна ясність

неба кольору

мигдалевої орчати.

І випадковий політ птаха над морем,

над брудною бляхою

моря... А пристань

цієї матової

години туманіє віддалеки

плиткою посивілого шоколаду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Скорса. Король

Зі збірки «Прощання», 1960

Король

Ти — ніхто,

ти живеш тьмяним життям

у заблуканому містечку.

Та раптом одного дня

прокидаєшся Королем.

Віддалені краї, сповнені музики,

у захваті від твоєї доблесті.

Усе, чого ти торкаєшся,

могутній монарше,

осяюється твоєю величчю,

і на твою честь міняться райдугою плюмажі.

А коли Вона усміхається,

води ллються у далеке дитинство,

звідки визирає життя, спрагле і повне мрій,

хлоп’яти, далекого від усього.

Та приходить вітер —

і ось уже все зруйновано:

твоя монархія — розбите скло;

ти живеш у лихому місті,

повному злодійства і розпусти,

і час означає лише,

що твої черевики не переживуть іще однієї зими.

Ти був Королем,

але Ця Жінка більше не усміхається.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Скорса. Пісня для мого дідуся

Зі збірки «Прокляття», 1955

Пісня для мого дідуся

Дідусю,

              ти ніколи не був щасливий.

Ти боявся, що вітер

зруйнує твоє попільне серце.

Пам’ятаю, як одного чорного надвечір’я

ти казав мені своїм білим голосом:

як би я хотів, аби ти не став таким, як я, —

сумним чоловіком.

Дідусю,

життя здавалося тобі нуртом, де кружляють погані сни.

Коли ти думав про бабусю,

тебе палив вогонь, що не випромінював світла.

І коваль Хуан,

і сівач Педро

(ці пташині скелети, із якими ти нині гомониш мовою трави)

також вірили,

що життя — лиш туманний і заплутаний сон.

Дідусю, мені так шкода,

що тобі не був відомий інший колір життя!

Ти чуєш? Ти мене слухаєш?

Сум — помре.

Уже зараз,

як у небі ширяє жайвір,
душа просякає чимось рожевим,

бо цей птах народжений з барви,

якої набуде життя,
коли принижені зведуть голови

і розкрають щастя на скиби, що їх достане усім.

Ти чуєш, ти мене слухаєш?

Він уже горить, той світ,

у якому ти захлинався.

Тож пробач, що тебе полишу,

мене кличуть, вони потребують моїх рук,

аби оточити світ протипожежною смугою.

Та пізніше я повернуся —

як Свобода простягне крила

над моєю зневіреною країною,

я повернуся.

Я повернуся з усіма онуками світу,

навесні,

і бабуся,

і Марія, й Палома,

ми приходитимемо щодня

поливати ділянку зорі, яка нас торкнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Пісня 51. Віршем восьмискладовим

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Пісня 51

Восьмискладовим віршем

чого не оспівати,

як умістилось море

в єдинім складі

короткім, наче віддих?

На спів мені

достатньо цього складу

із морем в нім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В іспанській слово «море» — односкладове: mar

Пабльо Неруда. Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському...

Зі збірки «Небесне каміння», 1970

XIV

Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському,

круглобока дочка вулкану,

снігова голубиця...

у русі спадному її форма утратила ярість,

а гора рівночасно утратила смертоносну

загрозливу списоподібність своєї вершини...

і ось, мов небесне яйце, увійшла вона в річку,

і покотилася поміж іншим камінням,

не пам’ятаючи про свою першорідність,

усе далі і далі від інфернального вивергнення.

Так, небесно-гладка, дісталася моря,

досконала, зруйнована до основи,

прекрасна, супокійна і сконцентрована

чистота.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)