З гарячої землі
Смеркання напливає із-за обрію
хитливим маревом. Ніч підступає звільна,
із позіханнями. Старе сварливе море
безтямно спить у забутті морфійнім.
На все навколо млявість і прокволість
ллють вечора останні тихі відсвіти,
вечора ластівок над жовтим полем,
маленьких крабів і безжурних свірок.
Крила млина б’ють, кректячи, поклони
із тремором нервовим. А повз нього
пара волів ступає кроком мірним;
запряжені у віз, вони течуть дорогою,
несучи в погляді ласкавому і довгому
свою розслабленість меланхолійну.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «De mi
villorrio» (1908)
De tierra caliente
Flota
en el horizonte opaco dejo
crepuscular.
La noche se avecina
bostezando.
Y el mar, bilioso y viejo,
duerme
como con sueño de morfina.
Todo
está en laxitud bajo el reflejo
de la
tarde invernal, la campesina
tarde
de la cigarra, del cangrejo
y de la
fuga de la golondrina...
Cabecean
las aspas del molino
como
con neurastenia. En el camino,
tirando
el carretón de la alquería
marchan
dos bueyes con un ritmo amargo
llevando
en su mirar, mimoso y largo,
la
dejadez de la melancolía...
Горячая земля
Густеет сумерек
осадок мутный
на небе. Ночь,
зевая, к нам шагнула.
А море — старец
желчный и беспутный —
как будто морфия
глотнув, уснуло.
Бессилие во всем.
Свой отблеск смутный
на злой вечерний
час зима плеснула, —
час краба и
цикады бесприютной
и бегства
ласточки к горе сутулой…
А мельничные
крылья-недотроги
трясутся, как в
ознобе. По дороге,
таща крестьянскую
телегу к дому,
волы проходят
шагом обреченных,
неся в своих
глазах опустошенных
печальную и
ласковую дрему.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Овадия
Савича)
Немає коментарів:
Дописати коментар