Мене підносиш ти,
земле Кастилії
Мене підносиш ти, земле Кастилії,
на своїй зораній, пошерхлій длані
у небо, що палить тебе й відсвіжує,
у небо владне.
Жилава земле, висохла, безхмарна,
сердець і рук неізчисленних мати,
ти на сучасне днів шляхетних давніх
вдягаєш шати.
Куди не глянь, оголені простори,
за обрій перейшовши, ввись сягають,
в твоїй колисці й усипальні — сонце,
як і в твоєму храмі.
На всій протяжності ти вся — вершина,
я тут себе у небі відчуваю
й повітря висей просто в цих пустинях
вдихаю.
Земле Кастилії, якщо достойні тебе
пісні мої, нехай вони лунають
із чистої височини твоєї,
о величний вівтарю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка.
«Величний вівтар» — цей образ уперше з’являється у книжці Унамуно «Після
повернення з вершини» («De vuelta de la cumbre»): «...я відпочивав у підніжжя
льодовика, споглядаючи величний амфітеатр, що оточував велике озеро Гредос, і дивлячись, як здіймається переді мною Амеаль-де-Пабло, мов
гігантський олтар Кастилії...» («...he descansado al pie de un ventisquero contemplando el imponente
espectáculo del anfiteatro que ciñe a la laguná grande de Gredos, y viendo el
Ameal de Pablo levantarse como el ara gigante de Castilla...»).
