Хорхе Гільєн. По той бік. IV (Балкон, шибки вікна...)

З поеми «По той бік»
IV

Балкон, шибки вікна,
Книжки і стіл письмовий.
І більш нічого? Так,
Чудо в конкретних формах.

В них атомам своїм
В їх самоті й печалі
Матерія щомить
Свій надпорив являє.

І через гостру грань,
І через ніжний вигін
Енергія сяйна
У нашім світі діє.

Вся сила повноти,
І радости, і слави
В речах і днях моїх
Буденних і звичайних.

І скромна і метка,
Матерія сприймає
Прояви милість. Так,
Вапняна й дерев’яна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Гільєн. Дерево влітку


Дерево влітку

Жагу коренів
Своїх дерево співом здіймає по стовбурі.

Прагне листя
Виповісти себе шелестінням довірливим.

Устремління
З вітром горі підносяться з розкошів літа.

Над короною
Височіє у вітрі лазур, причаровує.

Чи ви бачите:
До блаженства лазуру свого
              дерево всім єством поривається.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Гільєн. Осіннє дерево


Осіннє дерево

Уже достиглий,
Листок своє падіння тихе ще затримує,

Падає, падає
Вглиб неба, у зелення невідцвітне, зі ставу.

У супокої,
Ніжність граничного, поринула у себе осінь.

Лагідно й просто
Лист віддається чистоті морозу.

Понад водою,
Шукає листям дерево невтомно свого Бога.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Гільєн. Рівно в полудень


Рівно в полудень

Я мовив: «Все у повні».
Й тополя в ту же мить
Відповіла з любов’ю
Тремтінням срібних віт.
Любов сяяла сонцем,
Та світ був в сірині.
А потім, рівно в полудень
Почулося: «Цвірінь!»
І в пісні, що у вітер
Малий пташок зронив,
Була така привітність,
Такий був надпорив,
Що квітці, непримітній
Серед високих жит,
Здалося, наче зринув
Їй власний голос в літ.
Я був о ту хвилину
Там, межі стиглих піль,
Сам, ніби тая квітка,
Повний дзвенючих хвиль.
Й побачив я: до Бога
Усе тепер відкрите.
І мовив: «Все готово.
Твій день в зеніті!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Гільєн. Коні

Коні

Вони стоять, мохнаті й нерухомі,
І довгі гриви не колише вітер,
Їх постаті природні і покірні
Нерукотворній росяній оборі.

Ні тіні в них страху. Самі з собою
Стоять: ні упряжі на них, ні сідел.
Вони — частина луки, цілковито
Вросли у неї й проросли травою.

Так, перебігши коло, наша доля
Вертає до душі. У їх зіницях
Блукають тіні. Й додають спокою

Їх вуха небесам. Чотириногі
Ці усьому так потаємно близькі.
Вони уже в надлюдському покої.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Абсолютна


Абсолютна

Колір вбрання стародревнього.  Липень тінистий
і щойно скошений серпень. І рука води,
яка прищепила смолистій сосні
смутку плоди недобрі.

Зараз, коли ти закинула кітву, моя тьмяна одіж,
ти повертаєшся, зрошена вишуканими ароматами,
у час, у скорочення...
І я оспівав бучну учту, що була вже готова,
коли столи понакривані було перекинуто раптом.

Але що ти можеш, Господи, супроти смерті,
супроти межі, проти того, що має кінець?
О, рана кольору стародревнього вбрання,
як вона зяє, ятриться і пахне паленим медом!

О, одинице всевишня! Єдина для всіх!
Кохання супроти часу і супроти простору!
Серця биття унікальне;
ритм єдиний: Боже!

Межі знизують плечима у грубому презирстві,
і ціла злива із гадів
міститься у непорочній повноті 1.
Лише зморшка, лише тінь!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Мене підносиш ти, земле Кастилії


Мене підносиш ти, земле Кастилії

Мене підносиш ти, земле Кастилії,
на своїй зораній, пошерхлій длані
у небо, що палить тебе й відсвіжує,
у небо владне.

Жилава земле, висохла, безхмарна,
сердець і рук неізчисленних мати,
ти на сучасне днів шляхетних давніх
вдягаєш шати.

Куди не глянь, оголені простори,
за обрій перейшовши, ввись сягають,
в твоїй колисці й усипальні — сонце,
як і в твоєму храмі.

На всій протяжності ти вся — вершина,
я тут себе у небі відчуваю
й повітря висей просто в цих пустинях
вдихаю.

Земле Кастилії, якщо достойні тебе
пісні мої, нехай вони лунають
із чистої височини твоєї,
о величний вівтарю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Величний вівтар» — цей образ уперше з’являється у книжці Унамуно «Після повернення з вершини» («De vuelta de la cumbre»): «...я відпочивав у підніжжя льодовика, споглядаючи величний амфітеатр, що оточував велике озеро Гредос, і дивлячись, як здіймається переді мною Амеаль-де-Пабло, мов гігантський олтар Кастилії...» («...he descansado al pie de un ventisquero contemplando el imponente espectáculo del anfiteatro que ciñe a la laguná grande de Gredos, y viendo el Ameal de Pablo levantarse como el ara gigante de Castilla...»).

Мігель де Унамуно. Кров мого духу


Кров мого духу

Кров мого духу ось що мені мова,
і там мені Вітчизна, де лунає
всевладно і свобідно її слово,
що два світи собою напуває.

Був голос Сенеки її притокою
з суворою латиною своєю,
Альфонс із нею відживив Європу,
Колумб подвоїв цілий світ із нею.

Для ста народів є вона ковчегом,
а чи корінням, що тримає древо, —
так нас тримає і живить достоту,

далеких і несхожих — та зріднених.
Сервантес нею нам богонатхненний
Євангеліє дав від Дон Кіхота.

(Саламанка, 10.10.1910 р.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франсіско де Кеведо. Якби кохання розродилось смертю...

– CCLXXIV b –
Кохання закарбовано в душі, а вона триває, і коли тіло стає попелом


Якби кохання розродилось смертю
моєю, то за щастя би сприйняв я
такі уродини, бо в них наше єднання
родилось би для вічного блаженства.

Я би замкнув його в душі вогненній,
де пломінь, що живить мене, палає,
і ми би з ним не розлучились навіть
в холоднім попелі у моїм склепі.

По інший бік від смерті непохитної
у моїх рештках житиме плекання
і моя пам’ять передовжить Лету,

над забуттям восторжествують чиста
й гаряча моя віра і краса твоя
й здолають фатум:
              смерть для них — безсмертя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Гранати у синьому небі!..


Гранати у синьому небі!..

Гранати у синьому небі!
Широка моряцька алея —
зелені вздовж неї дерева
і небо над нею веселе!

Морський перемінливий вітер!
Широка моряцька алея —
обличчя смаглі, сірі очі
і золотаві кучері.

Співають жінки на порозі:
«Із давніх давен так ведеться:
мужчина завжди у морі
і вітром наповнене серце!»

 — О, Діво Кармельська, що силу
вливаєш у руки на веслах,
поглянеш — і море солодшає
і ніби вищає небо!

...Повітря ясне і прозоре,
й мов снами забарвлений вечір —
так золотіють спогади,
плачі і мрії химерні.

А вітер неначе приносить
з собою безмежжя і безмір,
щоб бачив і чув наш неспокій
усіх дорогих і далеких.

Морський перемінливий вітер!
То певні моряцькі прикмети:
синя блуза й на грудях
чудовна тріпочеться лента.

Гранати у синьому небі!
Із давніх-давен так ведеться:
мужчина завжди у морі
і вітром наповнене серце!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Мов годинник, серце моє...


Мов годинник, серце моє...

Мов годинник, серце моє
задалеко забігло вперед,
прагнучі до години спокою...

Але щастя — ні, не прийшло
щастя лишилось деінде,
ось така ось безглузда витівка, —
це ж не поділка на циферблаті!

 — Спантеличена дещо реальність
у минулому опинилася,
опанованому безнадією. —

Із яким жалем повертав я
неспокійне серце, твій час!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)