Mar adentro

                                                              Вертаюсь:
                                                              море вливається
                                                              у мій дім.
                                                                        Рафаель Альберті

Ти питаєш, чи скучила я за морем

і чи не хотіла би кудись поїхати...

Звісно, але не так, як ти,

бо за моїм вікном

на шістнадцятому поверсі

просто посеред міста,

просто посеред континенту

плюскотить море,

перехлюпуючись через била лоджії,

і солоні бризки залітають до моєї кімнати,

напоюючи повітря запахом водоростей,

і сріблясті лусочки проблискують мені перед очима...


Примітка
Mar adentro — цей еспанський вираз означає «відкрите море», а прочитаний буквально: «море всередині».

Рафаель Альберті. Капітанові корабля

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Капітанові корабля

            Вільна людино, ти завжди кохатимеш море!

                                                      Шарль Бодлер

На своїм кораблі — зеленому п’єдесталі

з морських водоростей, мушель і зіркових смарагдів —

ти ідеш, капітане вітрів і ластівок,

нагороджений найвеличнішим валом.

Звивисті узбережжя розмотують прядиво співу

шляхом плуга твого: «Моряче, вільна людино,

перед якою моря схиляють чола покірно,

що там у радіограмах від твоєї Полярної зірки?

Добрий моряче, сине плачів північних,

півдня лимоне, прапоре королівства

пінного вод, на сирен управний мисливцю;

ми, береги пришвартовані цілого світу,

просимо тебе: у своєму кільватері білому

поведи нас у море, наші порви ланцюги».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Епіграф в оригіналі:
Homme libre, toujours tu chériras la mer!
Ch. Baudelaire
Це перший рядок поезії Шарля Бодлера «Людина і море».

Шарль Бодлер. Людина і море

Із циклу «Квіти зла»:

— «Сплін та ідеал»

XIV

Людина і море

Вільна людино, ти завжди кохатимеш море!

Воно — твоє дзеркало: душу свою споглядаєш

У плині його нескінченному, у хвилюванні,

Й безодня твоя є не менше, ніж його, гіркою.

Як радо пірнаєш у це відображення власне,

Зливаєшся з ним, обійнявши руками й очима,

І часом свавільне його і шалене ревіння

Від гомону серця твого тебе відволікає.

Потайливі, стримані ви і суворі обоє:

Людино, хто може глибини твої дослідити,

О море, скарби твої хто би спромігся злічити,

Так ревно ви таїн своїх сторожуєте спокій!

І все ж ви упродовж епох і століть незлічених

Б’єтеся у герці запеклому і безжальному,

Обоє закохані в смерть і боїще криваве,

О вічні борці, о браття непримиренні!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це експериментальна праця, якою я хотіла проілюструвати одне важливе переконання, яке лежить в основі мого підходу до поетичного перекладу.

Рафаель Альберті. Можливо, о море...

З книжки «Поезії Пунта-дель-Есте» (1945-1956)

Можливо, о море

Можливо, о море, уже втомився мій голос

і бракує йому прозорої ясності,

такої же, як і у тебе, і пориву й натиску,

які так подібні на твої хвилювання і гомін.

Роки повз мене проплинули, і морські хвилі

підточили, підмили бережний життя мого камінь,

і я у вітрі цього вечірнього пляжу

дивлюся на мокрий пісок, на звивисту його лінію.

Ти — ні; ти лишаєшся молодим,

із голосом цим одвічним і цими щомить новими

лазуровими очима, недремними, які бачать,

як за одним один уходять під воду віки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Октавіо Пас. Море і ти

Море і ти

Море і ти, свічадо це подвійне,

море із торсом гнучким і повільним,

море за морем спрагле, що ним пливе:

у відсвіті вмирає і родиться.

Море, в тобі й собі водночас відсвіт:

скеля, котра його здійма повільно,

стовп соляний, що притиска донизу,

мінливість, спраглість і одбиток плинний.

З усіх моментів, коли вгору линеш,

із кола відображень всього року

я пам’ятаю місяць піни й риби

і попід небом із рідкого олива

тіло твоє, що відкриває світом

днів хвилюванню темному затоки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)