Хорхе Люїс Борхес. Емануїл Сведенборг

Емануїл Сведенборг
 
Поміж — і осторонь людей він слідував,
Вищий над їхню метушню даремну;
Та називав на ймення потаємні
Тих янголів, з якими був бесідував.
 
Очам земним побачив недоступне:
Космічних тіл палаючі дороги,
І кришталеві лабіринти Бога,
І інфернальні насолоди переступні.
 
Знав, що Блаженство райське, як і Пекло
Живуть в душі, в її фантазіях мітичних;
Мов грек, він усвідомлював, що Вічности
 
Причетні ми, бо день наш — її дзеркало.
Вкарбовано в його латині строгій
замежні речі без коли й для чого.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У перуанського поета Сесара Вальєхо (1892–1938) є сонет «Пальто, капелюх, рукавиці», останній рядок якого з усією очевидністю перегукується з останнім рядом цього Борхесового сонета:

el cómo qué sencillo, qué fulminante el cuándo!

у перекладі:

«коли — негайним стало і як — видима річ!

Борхес, який видав збірку, до якої входить цей сонет, у 1964 році, звісно, читав, Вальєхо, бо то поет світового рівня, але як пояснити цей перегук: чи це алюзія або омаж (данина поваги), чи просто щось, що застрягло в підсвідомості і так реалізувалося, а чи звичайний збіг — про то ми не дізнаємось.

Франсіско де Кеведо. Тога, забарвлена отроєм тірським...

 – XCVII b –
Багатий і щасливий Лукас у своєму палаці, але він є жалюгідним
 
Тога, забарвлена отроєм тірським
і тьмяним, захололим уже злотом,
вгорта тебе коштовностями Сходу,
та твоє страдництво, о Ліхасе, вже близько.
 
Підступне щастя зчарувало блиском,
та твій делірій ув оманливій пишноті
ховає темний жах, печать скорботи,
бо то гадюка, що з лілеї їддю бризка.
 

Виклик Юпітерові ти палацом кидаєш,

він в зорях злотих — та це облуди,

ти вже вмираєш, хоч про те не відаєш.

 
У славі й владі над всіма й усюди,
для тих, хто суть твою пізнає глибше,
ти є лиш тліном, порохом і брудом.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Свої коментарі до сонета, де розповідається, чому тога «забарвлена отроєм тірським» і хто такий Ліхас, а також про инші цікаві речі, я розмістила в кінці цього допису, оскільки вони доволі розлогі.

Франсіско де Кеведо. Обравши спокій і життя відлюдне...

– CXV –
Насолоджуючись самотністю і своїми студіями, автор написав цей сонет
 
Обравши спокій і життя відлюдне,
сюди із нечисельними книжками
я віддалився, бо мене чекали,
бесіди з мертвими, кого очам лиш чути.
 
Навіть коли я їх не міг збагнути,
мене, завжди відкриті, підпирали
й до сну життя, недремні, промовляли
безгучними своїми контрапунктами.
 
Звільни ж від смерти мстивої наруги
великі душі, що зламали її правила,
мій друже, дон Хосеф, магістре Друку.
 
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток,
як нас навчала й тим удосконалила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цей сонет є автобіографічним і стосується періоду 1619–1621 рр., коли Кеведо, який брав активну участь у культурному та політичному житті тогочасної Еспанії, змушений був усамітнитися у своєму маєтку Torre de Juan Abad  після падіння герцога де Осуни, якому він служив.

Цікаво прокоментувати рядки:
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток...
Це відсилка до давнього звичаю рахувати хороші та погані дні за допомогою білих та чорних камінчиків (cálculos) відповідно. Щодо походження цього звичаю немає певности, різні стародавні джерела приписують  його фракійцям, скіфам та иншим східним народам  але він точно був добре відомий, якщо не практикувався в Римі. Латинські поети неодноразово використовували образ «білого каменю», щоб позначити особливо щасливий день.