Сесар Вальєхо. Причастя

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Причастя

 

Крале Ліндо! У твоїх венах гуляє

закваска мого небуття колишнього

і життя мого чорний шампан!

 

Твоє волосся — моїх виноградь

приховані корінці.

Із ниток його виткано митру

моїх втрачених мрій.

 

Твоє тіло — струменів пінистий герць

рожевого Йордану —

хвилюється, наче просвітний батіг,

що впокорює гаспида зла!

 

Твої руки цнотливих сяйних Гесперид —

у них безкінечности тайна,

вони мов дві білі спасенні дороги,

для хреста два мирущі паростки.

Їх утілено у необорній крові

лазуру мого неуявного!

 

Твої ноги — два геральдичні жайвори —

з мого вчора являються вічно!

Крале Ліндо! Ноги твої — дві сльози,

що при сходженні Духа я стримав,

коли входив у Світ Вербної неділі

віддаляючись від Віфлеєму назавжди!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію (яка є очевидною алюзією на «Пісню над піснями») як і наведений нижче у цій примітці сонет, Вальєхо адресував молодій жінці на ім‘я Hermelinda Melly, з якою познайомився у Трухильйо біля 1916 року. Вона не була до нього прихильна, але надихнула поета на ці твори.

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.

Сесар Вальєхо. Крижані борти

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Горішні химери»

Крижані борти
 
Щодня дивлюся, як проходиш мимо,
мій пароплавику, завжди далекий...
Очі твої — біляві капітани;
уста — червоної хустинки трепіт,
що підпливає кров’ю у прощанні!
 
Щодня дивлюся, як проходиш, доки
від часу й від жорстокости сп’яніла,
мій пароплавику, завжди далекий,
відчалить зрештою зоря вечірня!
 
Вітри зрадливі; такелаж; кільватер
жінки, яка пройшла!
Дадуть команду твої зимні капітани;
але тим, хто відчалив, буду я!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. До кохання

До кохання
 
Якщо ти благо, дар, едемський спомин,
Для чого сумніви, і стогони, й ридання,
Звідки зневіра й мука безнастанні,
Тривожні ночі гарячкового безсоння?
 
Якщо ти зло тут, на земнім підсонні,
Для чого сміх і співи тріумфальні,
Свіжа чарівність, наче квіт у в травні,
Видіння втіхи, тихим щастям повні?
 
Якщо ти сніг, то звідки жар постійний?
Якщо вогонь, то звідки лід нерушний?
Якщо ти морок, звідки світло лине?
 
Чом темно, як твій лик так ясно світить?
Як ти життя, чом віднімаєш душу?
Якщо ти смерть, чом надихаєш жити?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Сліпий птах

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Сліпий птах
 
I
 
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
 
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
 
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
 
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
 
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
 
II
 
Старий Касик нашіптує:
«Королю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
 
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
 
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
 
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —

Це стогнати й агонізувати.
 
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
 
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Походження золота

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Походження золота
 
Давнина. Кроль офірує
ламу з хутром лискучим, геть чорним,
І до небес підносить
Серце своє та очі:
 
— Тобі, непорочне Сонце,
Чия щедрість усе тут родить,
Присвячую цю офіру,
Поклоніння й любови.
 
Дарма дикуни вшановують
Гадів земних і чудовиськ:
Тобі, мій єдиний Боже,
Шана й хвала в моїм голосі.
 
— Ти першим мені вклонився,
— каже Сонце, — Королю побожний,
Ти станеш Отцем Імперії
Величезної і заможної.
 
Пропонуєш мені чорну ламу,
Тож будеш і ти обрадований —
Із цим стане твоє королівство
Славним, а діти — можними.
 
Сонце плаче струмками довгими,
І землі, озера й потоки
П’ють з невгамовною спрагою
Золоті його сльози.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Тінь Васкара

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Тінь Васкара
 
Атавальпа, ув’язнений,
спить на своєму ложі;
Аж раптом скидається
і гукає в тривозі:
 
— Хто торкається мене руками?
Хто мене кличе, стогнучи?
Що за видіння могильні
порушують мій спокій?
 
— Хто кличе тебе і будить,
хто зітхає над головою, —
То Васкар — ай! — то брат твій,
Труп на дні річковому.
 
Дарма сподіваєшся викупу
І мрієш про давню корону;
Не мав ти жалю до мене,
Тож і ти на це не розраховуй.
 
До країни померлих
Рушиш ти скоро, злодію,
Я шлях покажу, Атавальпо,
Ідучи перед тобою.
 
Похмура тінь Васкара
Розсіюється, мов від подуву;
Атавальпа здригається
Від смертельного холоду.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
Історію протистояння двох братів-Інка, Ва́скара та Атава́льпи, який його вбив, можна прочитати у Вікіпедії.

Мануель Гонсалес Прада. Ява Коракенке

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Ява Коракенке
 
Святкування Інті-Раймі.
Ще на Сході не світліє,
Та готується вже Інка
До врочистої офіри.
 
Босий, в пишному убранні,
Поруч рід його й дружини,
Полишивши сон цілющий
Й тишу власної домівки,
 
На великому майдані
Під шопами пір’яними

На світло Отця небесного
Він чекає ревно й німо.

 
Нічна темрява витончується,
І перший непевний відсвіт
Зароджується на Сході
Й звідти шириться, тремтливий.
 
Сонце! Ось його проміння
Струмить нитками злотими,
Щоб зайняти глиб долинну,
Сніжні висі розтопити.
 
Палкі вигуки лунають,
Руки зносяться в пориві,
Всі цілунки надсилають
Вгору, в небеса привітні.
 
Широко розкривши очі,
Ловлять промені живильні,
Так, як спраглий припадає
До води, аби напитись.
 
Гімни й молитви дарують
У супроводі музичнім
Вічному Отцеві, щедрому
На гаразди незлічимі.
 
У Монарха у правиці
Чаша золотом вилискує,
В дар божественному Сонцю
З неї ллється струмінь чичі.
 
Друга чаша золотиться
У Монарха у лівиці —
З тої чаші смачний трунок
П’ють його дружини й діти.
 
Усі п’ють; усюди чути
Музику й веселі крики,
Звідусіль лунає гамір
Шляхетних і посполитих.
 
Аж раптом глибока тиша
Зупиняє метушіння
І веселість та безжурність
Змінюються зціпеніннням.
 
Це прекрасний Коракенке
Із-поміж хмариння виник
І кружляє над майданом
В льоті легкому і тихому.
 
Пролітає раз, два, тричі
Понад принцем він наслідним
І чоло йому скрашає
Двома пишними пір’їнами.
 
На бучному святкуванні
Люди хмурі та сумнії,
Бо Монарх в обіймах смерти
Спить під Сонцем призахіднім.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. Читаємо у Сесара Вальєхо:

 

Я — невидющий коракенке,

який глядить крізь призму страждання,

прив’язаний до Глобуса, подібний

на дивовижний вако, що обертається.

А також у поезії Імперські Ностальгії, III:

Y en el festín del cielo azul yodado

gime en el cáliz de la esquila triste

un viejo corequenque desterrado.

І на бенкеті йодисто-блакитного неба

стогне на чаші сумного дзвону

вигнаний старий корекенке.

Інті-Раймі (кеч. Inti Raymi — «Свято сонця») — релігійна церемонія інків та багатьох індіанських народів, що живуть в межах їх колишнього впливу, присвячена богу Інті. Свято проводиться протягом зимового сонцестояння та відмічає Новий рік в Андах.

Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. До орхідеї

До орхідеї
 
Ожилий кварц, колібрі нерухомий,
химера, оприявнена у квітці,
ти наче зі світів підводних дивних
явилася на сонце подивитись.
 
Не віддаєшся ані гордим духом,
ні пристрасти гарячими флюїдами:
у твоїх диких і несмілих пахощах
витає подих скромности і чистости.
 
Немов поет, німий, несьогосвітній,
що зносить у душі нечутні співи,
так ти живеш, самотня і замріяна,
виспівуючи барв безгучні гімни.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Перські катрени

Перські катрени
 
Поглянь на дім затишний свій востаннє
і йди у сад, де миро й квіт весняний.
В безжурнім туркотінні голубинім
живімо Піснею, що над піснями.
 
В тенета кіс піймай єдиним махом,
сплутай кучерями, окутай їхнім пахом,
нехай крізь золоту цю огорожу
уста дарують сміхом, очі — спалахами.
 

Коли кохана наді мною хилиться,

щоби зі свіжих уст шарлатних влитися

міг її пломінь у моїх вуст пломінь,

торкаюсь рози й не боюсь зранитися.

 
Що таїть усмішка твоя? Нічого.
Що таїть погляд милий твій? Нічого.
З того, що ніч таїть в Ніщо своєму,
Земля не зможе приховать нічого.
 
Кохання — безум, ще й трива недовго,
та хто би глузду не віддав за нього,
хто би не проміняв тисячу вічностей
на мить єдину безуму такого?
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Плями на місяці

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Плями на місяці
 
Закохалась підступна Лисиця
У Місяць, прекрасну і білу,
Була наче тінь її тіні:
Назирала її, переслідувала.
 
За Коханою до горизонту
мчала вона що є сили,
і лише хвиль загорода
трохи її затримала.
 
Бігла за нею на захід,
Гнала, проваджена хіттю,*
І у палати місячні
Застукала лапами спритними.
 
Піднялась ясна Місяць,
Вийшла сліпучо-біла,
Стрибнула підступна Лисиця
Й в обійми її схопила.
 
Місяць була така чиста,
Непорочна, вродлива,
А від цілунків Лисиці
Стала плямлена і сумлива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
* Цей рядок в рукописі не завершено, я дописала його на власний розсуд, насправді в ньому містилося лише перше слово:
«Бігла...»

Примітки

Слово «місяць» в еспанській мові жіночого роду, і там, де місяць є персонажем, мітичною істотою, я зазвичай роблю так само, як тут: просто поводжуся зі словом Місяць як з іменем істоти жіночого роду. Так я зробила і цього разу, щоб зберегти гендерну конструкцію оригіналу, в якому говориться саме про лисицю, а не лиса — імовірно, автор хотів тим підкреслити, що це історія не про міжстатеве кохання, а про нечисту закоханість, яка руйнує чистоту, про протилежність земного та небесного, і стать персонажів не відіграє жодної ролі.

Варто зауважити, що слово inmaculada (буквально: незаплямована), яке автор в останній строфі двічі вживає по відношенню до Місяця, є епітетом Діви Марії, еквівалентом українського Непорочна, Пречиста.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Біль п’яти голосних

    Зриш

сум

у

дні

    а

я 

вже

ні.

    Бо

хрест

ллє

    світ

всі

дні

 
1919
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Сонет написано під впливом розриву з коханою Отилією Вільянуеве. Вперше опубліковано у виданні: Juan Espejo Asturrizaga «César Vallejo: itinenario del hombre (1892—1923)»

Сесар Вальєхо. Святе облетіння

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Святе облетіння
 
Місяцю! Безміру сяйна короно,
що облітаєш тіньми резедовими,
утоплена — Йсусів вінець червоний —
в дум ізмарагдових трагічну солодь!
 
Місяцю! Навісне небесне серце,
чому на захід ти веслуєш вперто
у чаші, в яку синь винова ллється,
корма зболіла, трощею подерта?
 
Місяцю! Покликом простору зваблений,
ти в розсипи опалів всепалишся,
моїм циганським серцем є ти, мабуть,
що в синяву зроняє сльози-вірші!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Сесар Вальєхо. . . . . . . . . . . . ? (Якби полюбив тебе я...)

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «З землі»

. . . . . . . . . . . ?
 
— Якби полюбив тебе я...
що би сталося?
— Оргія!
— А якби то був він?
Тоді все було би пристойно,
але не так гойно.
 
А коли б ти покохала мене від своєї ласки?
Тоді б зазнала поразки
тінь в твоїх зіницях-черницях.
 
Чи періщить батіг
пса, що господаря любить?
— Ні; проте в нас є світло.
Ти хворий... Забирайся... Я сплю!
 
(Під навзахідним тополиним
гаєм — рожевий гуркіт).
— Тікайте хутко, зіниці...
Вже сельва в моїм кришталю проростає!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Братові Міґелю

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Пісні родинного вогнища» 

Братові Міґелю

In memoriam

Брате! Я сиджу біля нашого будинку, де нам

так сильно тебе бракує!

Пам’ятаю, як ми гралися о цій самій годині і мама

пожалувала нас по голівках: «Годі, синочки...»

Тепер ти рахуєш,

а я ховаюся, як колись, і так само

лунає вечірній дзвін, і я сподіваюся,

що ти мене не знайдеш. Сіні, коридори, зала.

Потім знову ховаєшся ти, а я тебе не знаходжу.

І я згадую, як оця гра

скінчалася, бувало, нашими сльозами.

Міґелю, однієї серпневої ночі перед світом

ти сховавсь; але замість чаїтися десь зі сміхом,

ти був печальним. І цими погаслими вечорами

моє близнюче серце сумує, не знаходячи тебе. І лягає

на душу тінь.

Чуєш, братику, швидше

виходь. Гаразд? Адже мама хвилюватиметься.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У батьків Сесара Вальєхо було 11 дітей, серед яких він був наймолодшим; та найближчим серед них був для нього брат Міґель, який помер рано, коли Сесарові було усього 23 роки. Образ Міґеля не раз виринає у віршах поета.

Перекладацький коментар