Густаво Адольфо Бекер. Сонце може навіки сховатись за хмари...

 XCI (91)
 
Сонце може навіки сховатись за хмари;
на пустиню зсушитися може море;
земна вісь може переломитись, неначе
зроблена зі скла крихкого.
 
Все можливе! І може мене убрати
сумна смерть у свій білосніжний саван;
та ніколи не зможе у мені згаснути
полум’я твого кохання.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Мій блазень

Зі збірки «Поля Кастилії», 1912

Мій блазень

Моїх сновидінь примара
сміється червоним ротом
живими очима чорта
зубів дрібними рядами.
Ця посмішлива бестія
пускаєсь в танок гротескний
вихляючи тілом кривезним
із горбом величезним.
Ще й вид гидкий, бородатий
у курдупля пузатого.
Не знаю, яка тобі радість
з моєї трагедії, блазню...
Але тим ти життя собі маєш,
що ось так ні за віщо гуляєш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Самотність

Самотність
 
Всі ідуть, всі щось знають...
я не знаю нічого.
 
Я немов нетутешня
і до всього стороння,
 
для чогось збираю відстані,
а дійсність мені мов сон.
 
Якою є тінь її гілки —
кожній птасі відомо,
 
кожен слід пам’ятає
торкання стопи до пороху.
 
Не бува ясминів без муру,

ані стежини без кроків...

 
Тільки я опинилась
в леготі заборотана!
 
Тільки я загубилась,
захопившись безкрилим льотом,
 
і гайнула у небо
заселяти плачущі самотності.
 
Тільки я не дісталась,
куди дістається кожен,
 
бо колисала зірку,
ніколи ніким не ціловану.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Протиповітряна душа

(роздуми і діалоги війни)

Ця добірка, яка постійно поповнюється, є віршованим щоденником звичайної людини у війні, маленьким свідчення того, що життя триває завжди. Багато з них — діалоги з моїми друзями-поетами.

Той один

Течуть фейсбуком дописи й спогади:

вірші... вірші... вірші...

та скільки ж їх тут, Господи,

зупинися вже, не пиши,

їх і так по одному на кожен день

для кожного із вісьмох твоїх мільярдів,

ти намугикав нам стільки пісень —

от би нам стільки снарядів!

Але ні, ти мугикай і далі, бо ще не написано вірш,

точніше, іще не почуто,

який установить суцільну тишу,

в якій буде чуть, як шкребеться миша

і як вона раптом оруду свою полишить,

відчувши наближення чуда.

14 квітня 2024

Федеріко Гарсія Льорка. Ґазела про мертвого хлопчика

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Ґазели»

V
Ґазела про мертвого хлопчика
 
У Гранаді щовечора,
щовечора помирає дитина.
Щовечора вода спиняється
і говорить із друзями й рідними.
 
У мертвих — мошисті крила.
Прозорий і хмарний, два ві́три
фазанами злітають на вежі,
а день — ранений хлопчина.
 
В небі щезнув слід жайвориний,
як я вгледів тебе в гротах винних.
І розтали хмарки у долині,
коли ти захлинувся у річці.
 
Велет вóдяний впав на гори.
Круг долини — собаки та лілії.
У бузку моїх рук твоє мертве тіло
було архангелом стилости.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Роза подорожанина

Роза подорожанина
 
Зимні тополі в синяві безхмарній,
в прозорім тріпотливім напівсні,

мереживний над річкою серпанок,
і дві соборні вежі кам’яні.
 
Чоловіки, охмурі й сухорляві,
і виснажені родами жінки —
обличчя в них тривогами потьмарені,
а мова та ж, що в давнії віки.
 
Криниця висохла, повсюди гамір,
коло таверни бурдюки наповнені,
до річки йде погонич з віслюками.
 
Й дівчата, скликані на казань дзвонами,
з рум’яними від холоду щоками,
з Асторги, із Замори, із Леона!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Три сестри

 Зі збірки «Романсеро нареченої», 1920

Три сестри
 
Плели мережива й мрії
утрьох на літній терасі,
де я випадково побачив вас,
трьох сестер, мов у казці.
 
Проходячи повз, задивився...
І кроків моїх сухий шурхіт
тишу пізнього вечора
луною своєю розрушив.
 
Менша кинула погляд цікавий,
середульша зі сміхом веселим
гляділа, тобі щось говорячи...
Ти втопила очі у плетиво,
 
ніби тобі було байдуже
або чомусь сторопіла.
А відтак підвелася
і мені таємницю розкрила
 
одним довгим-предовгим поглядом...
Аж учинком твоїм заскочені,
розмили шибки відображення
профілю твого точеного,
 
й увесь силует уподібнився
квітці у мрійному сяєві.
Ви були три сестри, як у книжці
із чарівними казками.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Циганська вероніка

Зі збірки «Доля або смерть», 1963

Циганська вероніка
 
Кругляста, духмяна, повільна,
квітка ця дивовижна
розквітає щоразу рясніше
і ховається у насінні.
Як пахне травнем і квітнем
ця млость, вітерцем розвіяна,
це зморє меланхолійне,
ця солодкість і мрійність,
ця загайність святочна!..
Південний мій дзвоне-двіночку!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Українською ця квітка зветься вероніка лікарська, англійською gypsyweed (циганська трава), а еспанською просто verónica, «циганська вероніка», як називає її Херардо Дієго, — то є, вочевидь, одно з народних її найменувань.

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,

у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Роса Часель. Моряки

 Моряки
 
Луісові й Стенлі
 
Вони живуть, не народжені на землі:
вам їх навіть не роздивитися,
бо ваші погляди, цупкі і сповнені твердости,
падають їм до ніг безпорадним скриком.
 
Вони живуть у рідкому забутті,
чуючи лише материнське серце, що їх гойдає,
пульсацію штилю чи шторму,
мов містерію або спів рідного окола.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Марія Самбрано. Марення безвірного

Марення безвірного
 
Під квіткою гілка;
над квіткою зірка;
під зіркою вітер.
А далі?
Далі — не пам’ятаєш? — просто нічого.
Нічого, затям собі добре,
душенько моя: спи,
засинай у цьому ніщо.
[Якби ж могти... та зануритись...]
   Попіл цього вогню, порожнява
і вода — густа й гірка: піт від крику.
Кров, що несе у собі, у потоці своєму, слово.
І порожній тягар серця мого нерухомого.
Справді немає нічого? Є ніщо.
А ти не пам’ятаєш. [Там була твоя радість.]
   Там, за пам’яттю, у забутті,
слухай подмухи свого дихання.
Вдивляйся у свою зіницю,
у цей пломінь, у його обійми,
у це світло, в цю воду.
   Та ж не можу.
Очі й вуха є вікнами.
Як шукатиму щось, загублений у собі?
Не сягаю нічого.
 
Січень 1950. Готель d’lnghilterra, Рим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Пересохла криниця?

***
 
Пересохла криниця?
Чи, може, вода підземна
без світла з його непевністю
спить і сон їй солодкий сниться?
 
Німує свічада безбарвного
мертвий і живий спокій,
і тануть в забутку глибокім
фата-моргани туману.
 
Безпромінна і чиста вода
снить собі у глибинах,
обійнявши пана єдиного,
у темряві непроглядній.
 
27 травня 2031 р.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Такий солдат

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)

Такий солдат 

Кажуть мамо що маємо

померти або убити

але ті хто це промовляє

твої убивають діти.

Таким солдатом не стати

солдатом мені

солдатом супроти брата

солдатом ні.

Я вийду супроти гнобителя

й законів мов чорні дими

аби повернулось повітря

аби повернулось повітря

у наші з тобою доми.

Таким я стану солдатом

солдатом таким

пліч о пліч зі своїм братом

солдатом таким.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Війна

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)

Війна

Раптом повітря

обвалилось, палаючи,

впало, мов шпага, на землю.

О, так,

я пам’ятаю цей гуркіт!

Серед диму і крови

я дивився на стіни

батьківщини

й немов сліпий,

озиравсь навсибіч, 

шукаючи грудей

чи слова, 

будь-чого,

щоб сховати ридання.

Але знайшов тільки смерть,

руїну і смерть попід небом

пустим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе де Еспронседа. Пісня козака

Пісня козака

                       Де ступить мій кінь,

                       трава не ростиме.

                                       Слова Аттіли

ХОР

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

По конях, гей! Гура, сини туманів!

Хай коні мчать, безстрашні і легкі,

в плодючий край, де шляхта і міщани —

заможні, жінкуваті і слабкі!

Палаци і хати, сади і ниви —

там все прекрасне: ночі повні зір,

жіноцтво їхнє — чисті серафими,

а сонце осяє небес шафір.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

На нас чекають втіхи й пишні шати,

порозкошуємо в шовках і серебрі;

ніжніші від жінок їхні солдати,

а королі — нікчемні крамарі.

Он вони врозтіч кинулись, волаючи,

рятують злото, хоч за мить помруть.

Гура! Вперед! Пускайте коней чвалом,

тіла їхні й скарби втопчіть у ґрунт.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Воління наші стануть їм законом,

фортеці й замки житлом стануть нам,

клейноди королівські і корони

цяцьками будуть нашим дітлахам.

Гура! Мчимо! Наситимо бажання

коханням найвродливіших жінок,

страшні обличчя наші чаруванням

пройме звитяги осяйний вінок.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Розірвемо, неначе тигри здобич,

Европу, нами кинутую ниць,

і кров, якою ми вбрання просочимо,

палатиме, мов пурпур багряниць.

Покої королівські нашім коням

за стайні правитимуть, і в ярмо

раби лякливі самі встромлять голови

й тремтітимуть, як брови зведемо.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Вперед, летіть, мої пустельні вої,

мов чорна хмара, мов шалений шквал,

повіддя киньте, дайте коням волю,

най диким табуном несуться вчвал.

Густим туманом, виром, ураганом

низриньте, від якого не втекти,

лавиною, що сходить, безнастанна,

і все змітає на своїм путі.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Колись в похід так само вирушали

батьки в далекі сонячні краї,

й імперські замки в золоті й кришталю

покірно їхню владу прийняли.

На конях верхи Тибр подолали

й під ноги підтоптали місто міст;

живуть в піснях чини їх небувалі,

звитяга, дужість і воєнний хист.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Ви чуєте? Списи тремтять жаданням

вбивати — їх не втримати в руках!

Ви бачите? Малюється в тумані

нам перемоги безсумнівний знак!

Щитом для цих народів змізерілих

був мур, який зруйновано тепер;

Польщу знеславлено, герби її низринено,

і кров і дим її повнять ущерть.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Хто поміняв би радість на страждання?

Хто б переможних закував синів?

Хто б обірвав триюмф їм у заранні?

Хто би втопив у власній їх крові?

Відважним — слава! Нас побачить кволий

Европи люд. Гура, гайда на них!

Рабам майбутнім потавруєм чола

підковами яристих румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Щораз, як шабля чиюсь плоть розкрає,

щораз, прорвавши супротивний стрій,

відчуєте, як під сідлом скипає

козацька пайка — м’яса шмат сирий.

А після бою у розкішних храмах

влаштуємо столи із вівтарів,

вином коштовним потамуєм спрагу

і білих покуштуємо хлібів.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Нас переможних матері побачать,

з Европою побіля наших ніг,

й наблизяться, щасливі і тремтячі,

вітати королів — синів своїх.

І знатимуть сини наші діяння,

спадкуючи корони й бунчуки,

і вже самі колись на звоювання

нових земель спрямують румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Європі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Колись, прочитавши цей відомий твір, я була надзвичайно здивована. Хосе де Еспронседа змальовує козаків як дикий войовничий народ, нащадків гунів, що під проводом Аттіли колись звоювали Рим. (Цікаво, що і нині існує теорія, згідно з якою столицею Аттіли був Київ.) І цей свій яскравий і потужний твір він склав як заклик до козацького племені ще раз завоювати Европу.