Хуан Рамон Хіменес. Юність

Юність
 
На балконі на хвилинку
ми на самоті лишились.
Того лагідного ранку
ми із нею заручились.
 
— Танули в неясних звуках
сни туманні круговиду
під рожево-сірим небом
осеніючого світу. —
 
Я сказав, що поцілую;
тиха, опустила погляд
і підставила ланіти,
мов втрачаючи коштовність.
 
— Серед безгоміння саду
закружляло листя жовте,
а в повітрі іще чувся
аромат геліотропів.
 
Не наважилася глянуть;
я назвав її невістою
...й дві сльозинки забриніли
ув очах сумних і пристрасних.
 
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...

Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...
 
Серце моє ввійшло у несказанне
ніщо — немов пташина, що поринула,
від дітлашні рятуючись, тремтлива,
в сліпучу тіняву закинутої зали.
 
Ось перед нею безкінечність зяє —
оманлива ілюзія, і сливе
отямившись, летить вона зі співом
в манку олжу, сіянням пронизану.
 
Вона вдаряється об низьке небо,
та, повагавшись, знов летить і знову
і зрештою, замучена й розбита,
 
нетямлячись від відчаю і требу,
падає в кут і захлинаєсь кров’ю,
й крило холоне, немічно розкрите.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Зимова пісня

Зимова пісня

Піють. Піють.

Де вони піють, співливі птахи?

Щойно дощило. На вітах

досі немає листя. Піють. Піють

птахи. Де ж вони піють,

співливі?

Не тримаю пташок у клітках.

І діти не продають їх. Піють.

І так далеко долина. Ніде...

Я не знаю, де піють

ті птахи  — піють, піють —

співливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Ноктюрн

Ноктюрн

Моя сльоза і зоря

торкнулися себе і миттю

однією стали сльозою

однією зіркою стали.

Я осліпнув, і небо

від кохання також осліпло.

І геть усе стало струмливим

болем зірки, світлом сльози.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Моря

Моря

Я відчуваю, що мій корабель

чогось торкнувся, там, у глибині,

чогось великого.

                        І більш нічого

не сталося! Нічого... Тиша... Хвилі...

 — Нічого? А чи все уже зайшло

і ми у невідомому?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Моя туга-жаль

Зі збірки «Усі пори року»

Моя туга-жаль

Те, що лине долом-яром, — мла,

а не вода.

Тоншає її серпанок,

як моя біда.

Темний силует довгастий  — дим,

а не крило.

Він вже тане,

і від серця відлягло.

Те, що в темряву вростає, — не душа,

лиш сон.

Він спрозоріє під ранок.

Буде сонце.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. До поезії

 Зі збірки «Духові сонети»

Сонет XXI. До поезії

ЮНЕ І ВІЧНЕ ДРЕВО,

ЦИТАДЕЛЬ КРАСИ

О так: мерзенність, в яку ти огорнене,

уже руйнує шал зелений квітня;

закуте дерево, для сонця вільного

позолоти свою прекрасну крону!

Тобі твоя беззахисна самотність

солодка, і міцна тобі темниця,

та тінь твоя — світання безграничне,

свіже й гучне у пустці цій безмовній.

Вітер і птах, гармонія і крила

увірвуться сюди, і ти запрагнеш

свободи і краси, самотнє древо —

душе моя, чекай і зви щосили:

вони у твоїй знесеній печалі,

невідокремні від тебе і від неба!

                                    (вересень 1914 р.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Біла тополя

Версія зі збірки «Пісня» (1936)

Біла тополя

Птаха співає вгорі,

низом співає вода.

(Угорі та внизу

розкривається моя душа).

Дві мелодії, а між ними

сяє колона срібляста!

Птаха, листок, зоря...

квітка, корінь, вода.

Межи двох потрясінь

сяє колона срібляста!

(О ідеальний стовбуре —

мені душу з душею з’єднав!)

Треля колише зірку,

хвиля квітку гойдає.

(Унизу та вгорі

тремтить моя душа).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»

Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Перекладацький коментар

Колись я читала про те, як відреагував на цю чарівну мініатюру, у якій рефреном звучить «¿Adónde?» («Куди?»), король російських перекладачів-еспаністів Анатолій Гелескул: «... помню выражение беспомощности во взоре, когда он сказал: “Это стихотворение непереводимо”. “Почему?“ “Вслушайтесь в Adónde!” — сказал он, — “в нем слышится колокольный звон”» (повний текст цього спогаду Георгія Нуждіна наведено в кінці допису). Якби доля не закинула родину народженого у Дніпрі Гелескула до москви (його батько родом з Херсонщини, мати мала прізвище Дзюбенко), він напевне сказав би инакше. Бо у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів» є такий запис:

Донде, дондеже — доки, поки, аж поки; з якої причини; від чого, коли, до яких пір, доки не, як тільки, що, як, чому, через що

 

(До речі, як показує ФБ, в Україні чимало людей з прізвищем Донде.)

А значить, ціною невеликої смислової зміни, яка не порушить загального настрою поезії та її головної ідеї, можемо в точності відтворити головний музичний акорд оригіналу:

Ізнов золота дорога дроздів забирає... донде?

Ізнов золота дорога забирає рози... о, донде?

Ізнов золота дорога мене забирає...

                                                         Донде

так буде, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ну або так, може, навіть краще і точніше (використавши це слово у значенні «з якої причини»):

Золотою дорогою дрозди відлітають... донде?

Золотою дорогою рози відходять... донде?

Золотою дорогою сам я крокую...

                                                         Донде

і куди, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рідкісний дарунок перекладацької долі!

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч

мовчазна і спокійна

колисатиме світ

у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене

після зникнення мого тіла,

за моєю душею шукаючи,

увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось

у відсутності цій подвійній

чекати й леліяти спогади

у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,

легкі зітхання й надії,

і кохання в алеях тихих

під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Гранати у синьому небі!..

Гранати у синьому небі!..

Гранати у синьому небі!

Широка моряцька алея —

зелені вздовж неї дерева

і небо над нею веселе!

Морський перемінливий вітер!

Широка моряцька алея —

обличчя смаглі, сірі очі

і золотаві кучері.

Співають жінки на порозі:

«Із давніх давен так ведеться:

мужчина завжди у морі

і вітром наповнене серце!»

 — О, Діво Кармельська, що силу

вливаєш у руки на веслах,

поглянеш — і море солодшає

і ніби вищає небо!

...Повітря ясне і прозоре,

й мов снами забарвлений вечір —

так золотіють спогади,

плачі і мрії химерні.

А вітер неначе приносить

з собою безмежжя і безмір,

щоб бачив і чув наш неспокій

усіх дорогих і далеких.

Морський перемінливий вітер!

То певні моряцькі прикмети:

синя блуза й на грудях

чудовна тріпочеться лента.

Гранати у синьому небі!

Із давніх-давен так ведеться:

мужчина завжди у морі

і вітром наповнене серце!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Мов годинник, серце моє...

Мов годинник, серце моє...

Мов годинник, серце моє

задалеко забігло вперед,

прагнучі до години спокою...

Але щастя — ні, не прийшло

щастя лишилось деінде,

ось така ось безглузда витівка, —

це ж не поділка на циферблаті!

 — Спантеличена дещо реальність

у минулому опинилася,

опанованому безнадією. —

Із яким жалем повертав я

неспокійне серце, твій час!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. На словах «Я іду із селища»...

Зі збірки «Рими» (1902)

На словах «Я іду із селища»

того дня — так ніжно поглянула!

І сумовита усмішка

перебігла її устами.

— Чому ти ідеш? — Бо тиша

цих долин — наче саван

і сам я немов небіжчик

у погребовім убранні.

— Чому ти ідеш? — Як-би глиба

на груди мені налягає,

й у цих безгучних долинах

крик у мені завмирає.

— Куди ж? — востаннє спитала.

— Туди, де не нависає,

а височіє небо

і стільки зірок не сяє.

У долинах пустельних

погляд її розтанув,

і сумовита усмішка

перебігла устами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Колихання

Колихання

Дерево з мого саду,

яке ношу, наче тіло; вода, душа;

яка музика ллється з тобою у моє життя;

які мелодійні, ритмічні, граційні

гілля і хвилі,

хвилі й гілля;

як розгортаюся разом із вами, а потім згортаюся,

вловлюючи безкінечне і відпускаючи

 — світло і крила —!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Спіймав тебе? Я не знаю...

Спіймав тебе? Я не знаю,

чи тебе спіймав, пушинко

ніжна, а чи твою тінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я — то не я...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Я — то не я.

Я — інший,

хто ступає невидимий мені зі мною поруч,

кого, бува, ще трохи, і побачу

і кого забуваю я порою.

Я мовлю — він вмовкає у спокої,

ненавиджу — ласкавий, пробачає,

гуляє в тих місцях, де не буваю,

і піде далі по моєму сконі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Сон подібний на міст...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Сон подібний на міст...

Сон подібний на міст

від сьогодні до завтра.

Унизу, мов видіння,

плине вода.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Загублено все, ми гадали...

Із циклу «Забуття», 1906–1907

Загублено все, ми гадали...

Загублено все, ми гадали,

розбито, забруднено, марно...

— Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

Ці сльози пекучі, криваві,

що стилими бігли шибками!..

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

  

Мінивсь чорний день на смеркання,

що холодом мрячним проймало...

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Сентиментальні спогади

Сентиментальні спогади

За столом в кабінеті сидячи,

я читав, в оточенні квітів,

гірку і печальну книжку

поета моєї мрії.

 — Якщо ці рядки для тебе, —

сказала, наблизившись тихо, —

миліші за мої губи,

не цілуватиму більше.

Ти підеш зі мною? Вечір

такий чарівний! Хотіла,

допоки ніч не настала,

піти у сад по ясмини.

— Ходімо. Ти їх зриватимеш,

а я почитаю тобі

з гіркої й печальної книжки

поета моєї мрії.

Поглянула сумно; і в повних

кохання очах була відповідь.

 — Не хочеш?  — Піду сама.

Я перегорнув сторінку.

Ступаючи звільна, сердега,

пішла, страждаючи німо;

пішла у сад по ясмини...

я лишився з моїми віршами.

А потім, убрана у біле,

постала перед очима,

плачучи і збираючи квіти

десь там, у садовому присмерку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)