Хуан Рамон Хіменес. Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...

Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...
 
Серце моє ввійшло у несказанне
ніщо — немов пташина, що поринула,
від дітлашні рятуючись, тремтлива,
в сліпучу тіняву закинутої зали.
 
Ось перед нею безкінечність зяє —
оманлива ілюзія, і сливе
отямившись, летить вона зі співом
в манку олжу, сіянням пронизану.
 
Вона вдаряється об низьке небо,
та, повагавшись, знов летить і знову
і зрештою, замучена й розбита,
 
нетямлячись від відчаю і требу,
падає в кут і захлинаєсь кров’ю,
й крило холоне, немічно розкрите.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Se entró mi corazón en esta nada…
 
Se entró mi corazón en esta nada,
como aquel pajarillo, que, volando
de los niños, se entró, ciego y temblando,
en la sombría sala abandonada.
 
De cuando en cuando intenta una escapada
a lo infinito, que lo está engañando
por su ilusión; duda, y se va, piando,
del vidrio a la mentira iluminada.
 
Pero tropieza contra el bajo cielo,
una vez y otra vez, y por la sala
deja, pegada y rota, la cabeza…
 
En un rincón se cae, al fin, sin vuelo
ahogándose de sangre, fría el ala,
palpitando de anhelo y de torpeza.

 
 
И сердце в пустоте затрепетало...
 
И сердце в пустоте затрепетало —
так залетает с улицы порою
воробышек, гонимый детворою,
в немую тьму покинутого зала.
 
Бездонный мир оконного кристалла
впотьмах морочит ложною игрою,
и птица с одержимостью героя
стремится прочь во что бы то ни стало.
 
Но темный свод отбрасывает с силой
за разом раз, пока мятеж убогий
не обескровит каменная балка.
 
И падает комок, уже бескрылый,
и кровью истекает на пороге,
еще дрожа порывисто и жалко.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)