Льопе де Вега. Сонет 16. Закоханий у діву-Місяць пишну...

Сонет 16
 
Закоханий у діву-Місяць пишну,
у ніг Атланта сидить Ендіміон
і наріка, аж ревність б’ється в скроні:
«Хто сталим серед змін твоїх залишиться?
 
З тобою меншає віра моя — і більшає,
явилась ти — і лик сховала скромно,
ось ти ясна, ось хмуро-похоронна,
ось виступаєш горда і неспішна;
 
то ти закохуєш противні індії,
поки вмираю, бо не бачу твої лиця,
то вернеш, внявши гіркому лементу».
 
Аж чує: «Чом ти плачеш? — мовить Клітія. —
Ти ж любиш ту, яка холодить, — Місяць,
не сонце, яке спопеля дощенту!»
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Soneto 16
  
Sentado Endïmión al pie de Atlante,
enamorado de la Luna hermosa,
dijo con triste voz y alma celosa:
«En tus mudanzas, ¿quién será constante?»
 
«Ya creces en mi fe, ya estás menguante,
ya sales, ya te escondes desdeñosa,
ya te muestras serena, ya llorosa,
ya tu epiciclo ocupas arrogante;
 
ya los opuestos indios enamoras,
y me dejas muriendo todo el día,
o me vienes a ver con luz escasa».
 
Oyóle Clicie, y dijo: «¿Por qué lloras,
pues amas a la Luna que te enfría?
¡Ay de quien ama al sol que solo abrasa!»