Поезія радости

Мій виступ на лекції «По ту сторону океану: літературні зв’язки між Латинською Америкою та Україною», яку читали засновниці новоствореного видавництва латиноамериканської літератури «Макондо» Анабель Рамірес і Марина Марчук на «Книжковому Арсеналі» 2019 року

Ось уже 6 років я захоплена читанням еспаномовної поезії, створеної на протилежних боках земної кулі — в Еспанії та Латинській Америці. А читаю я у спосіб, який дозволяє занурися у поезію настільки глибоко, настільки це узагалі можливо,  — я її перекладаю. І саме тому я зараз перед вами — як читач, що може поділитися усвідомленими, виношеними і виплеканими враженнями.

А позаяк часу у мене мало, то я одразу скажу про головне, на мій погляд, що вирізняє, виособлює латиноамериканську поезію, яка постала наприкінці 19 сторіччя на добре угноєному ґрунті поезії європейської і передусім еспанської, — як унікальне і надзвичайно привабливе та дуже споріднене нам явище.

Якщо еспанська поезія схильна до філософії й меланхолійної задумливости, то в латиноамериканській вирує життя. Як сельва, коли ви ступаєте до неї вперше, приголомшує, оглушує вас звуками, запахами, потужною силою усіх форм життя у неймовірній, нечуваній концентрації та інтенсивностs, яка буквально збиває з ніг, так і латиноамериканська поезія охоплює вас силою навіть не почуттів — силою життя і граничністю усіх його проявів.

І саме тому, попри усі тяготи й виклики існування у країнах жахливої бідности, воєн, диктатур, соціальної несправедливости, поруч із тією поезією, яка усе це відбиває в усій повноті, крізь усе це потужно пробивається першооснова життя, те, що вирує в нас, коли ми молоді, і повільно згасає із віком, — РАДІСТЬ:

Люіс Карльос Льопес. Чверть години

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Чверть години

Звільнися, Господи

Унамуно

Розслаблено-ніготно, неквапливо

на заході зіхає сірий вечір.

Дзвін бомкає повільно і сумливо,

майже приречено...

Зів’ялі, вицвілі пелюстки світла

над карбами сухоземлі старечими

навіюють лагідність і мрійливі

думки про втечу:

тепер би рушити у скит віддалений

із цими добрими провінціалами,

коли би не цей дзвін — ця жалібниця,

ця путь церковна, цей гостинець пилявий,

відкритий і для негра, і для білого,

а надто —  для убивці...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Тарган

Тарган

Все цигарочки смалить

жінка з ласими очима,

аж стає гірка від диму

її вуст жадлива хіть.

А зайдеться танцювати,

стане стегнами вихляти,

мов шукає, хто б спинив.

Зрештою упаде п’яна

і нагадує таргана...

на якого хтось ступив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Ще одне враження

Зі збірки «Про все потроху» (1910)

Ще одне враження

Це давня історія

 Ніцше

А кухню,

що пахне не ружами,

розташовано поруч із нужником.

Живий образ
латинського будню.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Передовсім

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Передовсім

Моя книжка, оця книжчина,

залишає гіркаве вражіння

і, подібно до мішанини

внутрішнього життя,

одночасно смердить гниттям

і пахтить польовою квітиною...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Повернення

Зі збірки «Утрата», 1950

Повернення

У мене будуть мої верби і мастіно,

І мої ружі й гіяцинти будуть знову.

Вернуть мої дуенде броди-голови,

Й швидка флотилія моїх дельфінів.

І яснокрилі серафими знов прилинуть,

І будуть цирки зі слонами та із клоунами,

Й умчить мене мій шовкогривий коник

У квітень моїх мрій — легких і вільних.

Я радість питиму навіть із каменю,

Навіть з жорсткого листя прочитану

І з солі сліз від прикрого чуття,

Бо вирвалась від смерти і віднині

Я жахом пойнята перед її пустинею

Й жагучим оп’янінням від життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки 
Перш ніж прочитати цей сонет (посилання на аудіозапис див. в кінці цього допису), авторка розповідає, що написала його після одужання від тривалої і дуже важкої хвороби.
Дуенде (duende) — значення цього еспанськогого поняття можна дуже приблизно окреслити як пристрасне натхнення, але якщо ви хочете дізнатися, що воно являє собою насправді, раджу прочитати лекцію еспанського поета Федеріко Гарсії Льорки «Теорія і гра дуенде», яка входить до складу книжки «Федеріко Ґарсія Лорка. Думки про мистецтво».

Хуана де Ібарбоуроу. Лагуна

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Лагуна

Ніч опускається м’яко

і ніжно мені на плечі

невагомою шаллю

з чорного руна овечого.

Місяць не світить. Блукаю

луками зачарованими.

Волого дихають верби

очерети й тополі.

Темніє поверхня лагуни.

О води невідгадна тайна,

сеї живої істоти,

що мене споглядає в мовчанні!

Лагуна цієї ночі

видається задуманою.

Моя душа в ній видовжується

і зміїться у її жмурах.

Як же я люблю воду!

Як я у ній кохаюся!

До неї тростиною хилиться

кожного разу душа моя.

Гадаю, колись у минулому,

ще не маючи плоті людської,

я могла бути водоймою,

джерелом чи рікою...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Тривога

Зі збірки «Роза вітрів», 1930

Тривога

Сокіл ночі уносить скривавлену здобич —

Останню голубку світла.

Небо починає лущити сяйні качани кукурудзи.

Дихання зелених пусток,

Легіт Півдня.

Пшеничний сніп тоншає день у день.

Що даватиму тобі, коли не матиму цієї юности?

Безименний вітер пустель розмітатиме рінь мого тіла,

Відсічену суворим женцем...

Забери мене звідси на спасенні пагорби дня.

Орел темних годин знаходить у мені свою здобич,

І втомлена лань моєї нічної тривоги

Засапалася у пошуках золотого сонячного озерця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)