Ось уже 6 років я захоплена читанням еспаномовної поезії, створеної
на протилежних боках земної кулі — в Еспанії та Латинській Америці. А
читаю я у спосіб, який дозволяє занурися у поезію настільки глибоко, настільки
це узагалі можливо, — я її перекладаю. І саме тому я зараз перед вами —
як читач, що може поділитися усвідомленими, виношеними і виплеканими
враженнями.
А позаяк часу у мене мало, то я одразу скажу про головне, на
мій погляд, що вирізняє, виособлює латиноамериканську поезію, яка постала наприкінці
19 сторіччя на добре угноєному ґрунті поезії європейської і передусім
еспанської, — як унікальне і надзвичайно привабливе та дуже споріднене нам явище.
Якщо еспанська поезія схильна до філософії й меланхолійної
задумливости, то в латиноамериканській вирує життя. Як сельва, коли ви ступаєте
до неї вперше, приголомшує, оглушує вас звуками, запахами, потужною силою усіх
форм життя у неймовірній, нечуваній концентрації та інтенсивностs, яка
буквально збиває з ніг, так і латиноамериканська поезія охоплює вас силою
навіть не почуттів — силою життя і граничністю усіх його проявів.
І саме тому, попри усі тяготи й виклики існування у країнах жахливої
бідности, воєн, диктатур, соціальної несправедливости, поруч із тією поезією,
яка усе це відбиває в усій повноті, крізь
усе це потужно пробивається першооснова життя, те, що вирує в нас, коли ми
молоді, і повільно згасає із віком, — РАДІСТЬ:
І
дихання дівичої сельви,
і
дихання непорочних дівчат,
і рими
солодкі Світання —
Радість!
Радість! Радість!
— вигукує один з найпотужніших
поетів світу, батько модернізму в еспаномовній поезії нікарагуанець Рубен Даріо.
Радість
моря! Радість моря! Радість моря!
Пружні від солі вітри
мчать, танцюють, стрибають!
Розпростерши крила,
налітають на величезні божевільні водяні маси!
Гойдаються сп’янілі
хвилі.
У підніжжя зелених
бурунів білі смуги піни оперезують чорні скелі!
Радість моря! Радість
моря! Радість моря!
— це вторить йому уругваєць
Карльос Сабат Еркасті.
...бо,
змагаючись, я усвідомив,
що мій
земний обов’язок —
розпросторювати
радість.
— говорить чилієць, що
зажив світової слави, поет-нобелівець Пабльо Неруда.
Де еспанець раз по раз оглядається на минуле і вдивляється
вглиб себе, латиноамериканець — він бо ще молодий і завжди молодий — спраглий
кардинальних змін і дивиться вперед із надією:
І ще дві речі ми
засвоїли під час дощу:
будь-яка людська спрага
має право принаймні на один великий помаранч
й усяка печаль — на один
цирковий ранок,
задля чого життя має
коли-небудь уподібнитися до квітки
або пісні.
і ще:
Тепер ми
знаємо, що повернення до минулих
весен
неможливе; що звичка вияснювати речі,
повні
суперечностей, є джерелом усякої ясної
свідомости;
і що заколотництво з метою змінення
світу є
єдиним способом не постаріти.
— це пише просто посеред сельви у партизанському загоні один
з лідерів гватемальської ґерільї, філософ-революціонер Маріо Пайерас.
Дідусю,
мені так шкода,
що тобі
не був відомий інший колір життя!
Ти чуєш?
Ти мене слухаєш?
Сум —
помре.
Уже
зараз,
як у
небі ширяє жайвір,
душа
просякає чимось рожевим,
бо цей
птах народжений з барви,
якої
набуде життя,
коли
принижені зведуть голови
і
розкрають щастя на скиби, що їх достане усім.
— це перуанець Мануель
Скорса.
Якщо еспанець не може відірвати погляду від смерти,
сповнений фаталізму або відчаю перед її невідворотністю, то латиноамериканець,
зустрівшись із нею, регочеться на все горло:
До будинку поета
п’янюща смерть калатає:
відчиняй, старий, бо
овечку
біднесеньку тут шукаю
Хворію я, стара
шльондро,
гостей, вибачай, не
приймаю...
— далі там смішно, але не дуже
пристойно, тож я не продовжуватиму. Це взагалі-то серйозний такий дядько,
фізик, математик і поет, чи радше антипоет, як він сам себе називає, улюбленець
чилійської молоді Ніканор Парра.
І навіть там, де смерть ніби перемагає, латиноамериканець
вірить, що є дещо, сильніше за неї, що її можна і треба зрештою змусити
відступити:
Після
бою
до
мертвого воїна підійшов чоловік:
«Не
помирай, я так люблю тебе!» — промовив до нього.
Але труп
— ай! — і далі мертвів.
Наблизилися
двоє і повторили:
«Не
полишай нас! Ну ж бо! Повертайся до життя!»
Але труп
— ай! — і далі мертвів.
Надійшли
двадцятеро, сотня, тисяча, п’ятсот тисяч,
вигукуючи:
«Стільки любови — і нічого не вдіяти проти смерти!»
Але труп
— ай! — і далі мертвів.
Мільйони
згрудилися навколо нього
і
скричали разом: «Лишися, брате!»
Але труп
— ай! — і далі мертвів.
І тоді
усі люди землі
оточили
його; сумний, зворушений труп уздрів їх;
він
звівся повільно,
обійняв
першого чоловіка; ступив крок...
— це один з великих класиків світової літератури, поет-гуманіст,
перуанець Сесар Вальєхо. У його неповторному голосі виразно чути древні голоси
індіанців, що були його предками, а проте його творчість є унікальною і
новаторською навіть на тлі усіх «-ізмів» 20 століття.
Сподіваюсь, моїм товаришкам, які створили видавництво «Макондо»
для поширення в Україні латиноамериканської літератури, вдасться принести сюди часточку
життєвої сили цього величезного світу, кожна краплина якої нам сьогодні так
потрібна.
Немає коментарів:
Дописати коментар