Сесар Вальєхо. Тривожне сум’яття

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Тривожне сум’яття
 
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
 
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
 
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
 
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
 
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
 
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.

Юдит — ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.

Сесар Вальєхо. Причастя

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Причастя

 

Крале Ліндо! У твоїх венах гуляє

закваска мого небуття колишнього

і життя мого чорний шампан!

 

Твоє волосся — моїх виноградь

приховані корінці.

Із ниток його виткано митру

моїх втрачених мрій.

 

Твоє тіло — струменів пінистий герць

рожевого Йордану —

хвилюється, наче просвітний батіг,

що впокорює гаспида зла!

 

Твої руки цнотливих сяйних Гесперид —

у них безкінечности тайна,

вони мов дві білі спасенні дороги,

для хреста два мирущі паростки.

Їх утілено у необорній крові

лазуру мого неуявного!

 

Твої ноги — два геральдичні жайвори —

з мого вчора являються вічно!

Крале Ліндо! Ноги твої — дві сльози,

що при сходженні Духа я стримав,

коли входив у Світ Вербної неділі

віддаляючись від Віфлеєму назавжди!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію (яка є очевидною алюзією на «Пісню над піснями») як і наведений нижче у цій примітці сонет, Вальєхо адресував молодій жінці на ім‘я Hermelinda Melly, з якою познайомився у Трухильйо біля 1916 року. Вона не була до нього прихильна, але надихнула поета на ці твори.

Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.

Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Погоничу, далі співай!

А пісня сумна благає:

Погоничу, далі співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Перекладацький коментар

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Мігель Анхель Астуріас. Стрілець-сербатанеро

Стрілець-сербатанеро

Стрілець укотре повернувся нині
з очима, над безсоння незглибимими.
— Скажи, Стрільцю, де це горішня синява?
— То Бог її забрав...
                — Всю?
                — До краплини,

та і на краще...

— Це чому же, сину?
— Бо поривання забере по тім Він,
земля залишиться, солдатові потрібна,
а море, плачучи від горя, геть відплине.

— Коли втомилася людина буть людиною

(хіба не пахнуть квіти, як ти втомлений?),
Бог забере з землі усе хороше,
спустяться скрині, кольором, як хмари,
по перли, і по роси, і по вітер,
по воду річкову і у шкатулки
із райдужних джерел вкладуться мрії,
жінок волосся, їхні щедрі лона,
й дитячі личка в ніжному рум’янці.

— Він забере дітей?

                    — Так, забере їх:

як не всміхаються вони і не сміються,
то нащо у житті потрібні діти?

— Але, Стільцю, чи будуть урожаї?

— Селянин почувається неправильним:
працює він, від спогадів вологий.
Він оре, сіє й жиє для солдата.
Тож краще, щоб скінчились урожаї,
ті, що в минулому були святами,
коли плодам землі раділи щиро,
коли закохувалось світло у людину
яка в солодкості життя кохалась.
Врожай — навіщо? — коли різанина,
невдячність, ницість такі нескінченні,
ніби вони є вислідом печальним
усіх реместв — таким собі майстерством.

Весілля зорь гуля цієї ночі
над простором усіх істот поснулих.
Сліпа й глибока темрява землі
здіймається до ніг. Бувай, Стрільцю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Словом cerbatanero називають стрільця із духової трубки (cerbatana).


Перекладацький коментар

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.

Сесар Вальєхо. Крижані борти

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Горішні химери»

Крижані борти
 
Щодня дивлюся, як проходиш мимо,
мій пароплавику, завжди далекий...
Очі твої — біляві капітани;
уста — червоної хустинки трепіт,
що підпливає кров’ю у прощанні!
 
Щодня дивлюся, як проходиш, доки
від часу й від жорстокости сп’яніла,
мій пароплавику, завжди далекий,
відчалить зрештою зоря вечірня!
 
Вітри зрадливі; такелаж; кільватер
жінки, яка пройшла!
Дадуть команду твої зимні капітани;
але тим, хто відчалив, буду я!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. До кохання

До кохання
 
Якщо ти благо, дар, едемський спомин,
Для чого сумніви, і стогони, й ридання,
Звідки зневіра й мука безнастанні,
Тривожні ночі гарячкового безсоння?
 
Якщо ти зло тут, на земнім підсонні,
Для чого сміх і співи тріумфальні,
Свіжа чарівність, наче квіт у в травні,
Видіння втіхи, тихим щастям повні?
 
Якщо ти сніг, то звідки жар постійний?
Якщо вогонь, то звідки лід нерушний?
Якщо ти морок, звідки світло лине?
 
Чом темно, як твій лик так ясно світить?
Як ти життя, чом віднімаєш душу?
Якщо ти смерть, чом надихаєш жити?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Сліпий птах

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Сліпий птах
 
I
 
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
 
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
 
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
 
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
 
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
 
II
 
Старий Касик нашіптує:
«Королю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
 
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
 
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
 
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —

Це стогнати й агонізувати.
 
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
 
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Походження золота

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Походження золота
 
Давнина. Кроль офірує
ламу з хутром лискучим, геть чорним,
І до небес підносить
Серце своє та очі:
 
— Тобі, непорочне Сонце,
Чия щедрість усе тут родить,
Присвячую цю офіру,
Поклоніння й любови.
 
Дарма дикуни вшановують
Гадів земних і чудовиськ:
Тобі, мій єдиний Боже,
Шана й хвала в моїм голосі.
 
— Ти першим мені вклонився,
— каже Сонце, — Королю побожний,
Ти станеш Отцем Імперії
Величезної і заможної.
 
Пропонуєш мені чорну ламу,
Тож будеш і ти обрадований —
Із цим стане твоє королівство
Славним, а діти — можними.
 
Сонце плаче струмками довгими,
І землі, озера й потоки
П’ють з невгамовною спрагою
Золоті його сльози.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Тінь Васкара

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Тінь Васкара
 
Атавальпа, ув’язнений,
спить на своєму ложі;
Аж раптом скидається
і гукає в тривозі:
 
— Хто торкається мене руками?
Хто мене кличе, стогнучи?
Що за видіння могильні
порушують мій спокій?
 
— Хто кличе тебе і будить,
хто зітхає над головою, —
То Васкар — ай! — то брат твій,
Труп на дні річковому.
 
Дарма сподіваєшся викупу
І мрієш про давню корону;
Не мав ти жалю до мене,
Тож і ти на це не розраховуй.
 
До країни померлих
Рушиш ти скоро, злодію,
Я шлях покажу, Атавальпо,
Ідучи перед тобою.
 
Похмура тінь Васкара
Розсіюється, мов від подуву;
Атавальпа здригається
Від смертельного холоду.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
Історію протистояння двох братів-Інка, Ва́скара та Атава́льпи, який його вбив, можна прочитати у Вікіпедії.

Мануель Гонсалес Прада. Ява Коракенке

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Ява Коракенке
 
Святкування Інті-Раймі.
Ще на Сході не світліє,
Та готується вже Інка
До врочистої офіри.
 
Босий, в пишному убранні,
Поруч рід його й дружини,
Полишивши сон цілющий
Й тишу власної домівки,
 
На великому майдані
Під шопами пір’яними

На світло Отця небесного
Він чекає ревно й німо.

 
Нічна темрява витончується,
І перший непевний відсвіт
Зароджується на Сході
Й звідти шириться, тремтливий.
 
Сонце! Ось його проміння
Струмить нитками злотими,
Щоб зайняти глиб долинну,
Сніжні висі розтопити.
 
Палкі вигуки лунають,
Руки зносяться в пориві,
Всі цілунки надсилають
Вгору, в небеса привітні.
 
Широко розкривши очі,
Ловлять промені живильні,
Так, як спраглий припадає
До води, аби напитись.
 
Гімни й молитви дарують
У супроводі музичнім
Вічному Отцеві, щедрому
На гаразди незлічимі.
 
У Монарха у правиці
Чаша золотом вилискує,
В дар божественному Сонцю
З неї ллється струмінь чичі.
 
Друга чаша золотиться
У Монарха у лівиці —
З тої чаші смачний трунок
П’ють його дружини й діти.
 
Усі п’ють; усюди чути
Музику й веселі крики,
Звідусіль лунає гамір
Шляхетних і посполитих.
 
Аж раптом глибока тиша
Зупиняє метушіння
І веселість та безжурність
Змінюються зціпеніннням.
 
Це прекрасний Коракенке
Із-поміж хмариння виник
І кружляє над майданом
В льоті легкому і тихому.
 
Пролітає раз, два, тричі
Понад принцем він наслідним
І чоло йому скрашає
Двома пишними пір’їнами.
 
На бучному святкуванні
Люди хмурі та сумнії,
Бо Монарх в обіймах смерти
Спить під Сонцем призахіднім.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. Читаємо у Сесара Вальєхо:

 

Я — невидющий коракенке,

який глядить крізь призму страждання,

прив’язаний до Глобуса, подібний

на дивовижний вако, що обертається.

А також у поезії Імперські Ностальгії, III:

Y en el festín del cielo azul yodado

gime en el cáliz de la esquila triste

un viejo corequenque desterrado.

І на бенкеті йодисто-блакитного неба

стогне на чаші сумного дзвону

вигнаний старий корекенке.

Інті-Раймі (кеч. Inti Raymi — «Свято сонця») — релігійна церемонія інків та багатьох індіанських народів, що живуть в межах їх колишнього впливу, присвячена богу Інті. Свято проводиться протягом зимового сонцестояння та відмічає Новий рік в Андах.

Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. До орхідеї

До орхідеї
 
Ожилий кварц, колібрі нерухомий,
химера, оприявнена у квітці,
ти наче зі світів підводних дивних
явилася на сонце подивитись.
 
Не віддаєшся ані гордим духом,
ні пристрасти гарячими флюїдами:
у твоїх диких і несмілих пахощах
витає подих скромности і чистости.
 
Немов поет, німий, несьогосвітній,
що зносить у душі нечутні співи,
так ти живеш, самотня і замріяна,
виспівуючи барв безгучні гімни.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Перські катрени

Перські катрени
 
Поглянь на дім затишний свій востаннє
і йди у сад, де миро й квіт весняний.
В безжурнім туркотінні голубинім
живімо Піснею, що над піснями.
 
В тенета кіс піймай єдиним махом,
сплутай кучерями, окутай їхнім пахом,
нехай крізь золоту цю огорожу
уста дарують сміхом, очі — спалахами.
 

Коли кохана наді мною хилиться,

щоби зі свіжих уст шарлатних влитися

міг її пломінь у моїх вуст пломінь,

торкаюсь рози й не боюсь зранитися.

 
Що таїть усмішка твоя? Нічого.
Що таїть погляд милий твій? Нічого.
З того, що ніч таїть в Ніщо своєму,
Земля не зможе приховать нічого.
 
Кохання — безум, ще й трива недовго,
та хто би глузду не віддав за нього,
хто би не проміняв тисячу вічностей
на мить єдину безуму такого?
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)