Маріо Бенедетті. Кохаю тебе

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Кохаю тебе

Руки твої моя ніжність

акордів прекрасних звуки

кохаю бо твої руки

працюють задля справедливості

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє

супроти намислів лютих

замова моя твої очі

кохаю тебе за твій погляд

яким розсіваєш майбутнє

за голос твій неповторний

завжди із моїм єдиний

кохаю за те що він вміє

закликати до спротиву

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє

і за щирість обличчя простого

і за крок твій легкий і вільний

і за те що весь світ болить тобі

і за те що ти є народом

і тому що любов не корона

і не німб моралі лукавої

і тому що з тобою ми пара

і ми на землі не самотні

у моєму раю земному

кохаю тебе в моїм світі

де аби бути щасливими

не потрібно жодного дозволу

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій) 

Примітка. Ця поезія широко відома в Уругваї. Бенедетті написав її 1973 року в еміграції, коли через свою активну громадсько-політичну позицію змушений був виїхати з країни після встановлення у ній диктатури. Складена ніби у формі звернення до коханої, насправді ця поезія є зверненням автора до його народу. Її було покладено на музику, і уругвайські студенти співали її як гімн боротьби.

Маріо Бенедетті. Людина яка дивиться крізь туман

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Людина яка дивиться крізь туман

Мені як ніколи важко

            описувати дерева і вікна

            а також біль і майбутнє

дзвіниця мовчазна і незрима

            і якби вона заговорила

            свого дзвону гудінням

            то була би подібна

            на меланхолійний привід

роги вулиць втратили гострість

і ніхто уже не сказав би

            що жорстокість існує

кров мучеників є просто

            злоби блідою плямою

як змінює речі туман

у загреб залишилось певності

            не більше аніж у голоти

садизм став верхом іронії

марнославні зробилися провами

            чиєїсь чужої відваги

а скромних не видно зовсім

та знаю я хто є хто

            за цим серпанком невизначености

знаю я де безодня

            знаю де немає бога

знаю де смерть панує

            і знаю де немає тебе

туман не є забуттям

            але передчасним відстроченням

якби ж тільки це зволікання

            не зношувало мої мрії

якби ж тільки цей туман

            не входив у мої легені

і якби ти дівчисько

            виринула із нього

ніби прекрасний спогад

            що обличчям обернеться

і я нарешті дізнаюся

            що полишиш назавжди

            це повітря густе і прокляте

коли твої очі

            зустрінуться з моїми і зрадіють

            моєму прибуттю безперервному.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Людина яка дивиться на землю

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Людина яка дивиться на землю

Як би я бажав іншої долі

для цієї бідної сухої землі

що у кожній грудці несе усю майстерність

і усе мистецтво світу

і пропонує своє розкрите лоно насінню

яке мабуть не з’явиться ніколи

як би мені хотілося

аби тут розлилася повінь

яка би її врятувала

і гаряче просочила своїм сонцем

чи колиханнями своїх місяців

і оббігла її п’ядь за п’яддю

і пізнала її п’ядь за п’яддю

або пролилася ініціююча злива

і залишила їй на обличчі

шрами-рівчаки і багнюку темну й солодку

із калюжами-очима

або у її життєписі

бідної виробленої матері

раптом виникло родюче село

із мотиками і власною історією

і плугами і потом і добрими новинами

і новим насінням з рослин

пророслих зі старого коріння

як би мені хотілося аби нею пишалися

її зеленою вдячністю її живильним оргазмом

і аби колючий дріт прибрав свої колючки

і вона нарешті стала нашою і єдиною

як би мені хотілося такої долі для моєї землі

і аби ти дівчинко

серед рун і колосся

і дихання зелення і провісниць-бджіл

простяглася отам

дивлячись уперше на хмари

а я наблизився повільно і затулив тобі небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Стани душі

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Стани душі

                                                                Іноді відчуваю

                                                               себе орлом у повітрі

                                                                                               (з пісні Пабльо Міланеса)

Іноді я відчуваю

себе вутлим пригорком

а іноді величезною

гірською стягою

іноді я почуваюсь

прямовисним бескетом

а іноді я мов небо

блакитне проте далеке

часами я мов джерело

межи скелі високі

а буває мов дерево

із останнім листочком

та сьогодні я просто

тиха лагуна безсонна

із пришибом біля якого

не гойдається човен

маленька зелена лагуна

нерухома й терпляча

у згоді зі своїми рибами

водоростями і мохами

у певності тихомирній:

колись при заході сонця

ти наблизишся і на мене

поглянеш уважним поглядом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Вуличка обіймів

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Вуличка обіймів

Колонада дерев

або нічого / тіні на каменях

таємничі темні пасажі

або нічого / листя у вітрі

її звуть вуличкою обіймів

та не тільки тому що пари

яким ніде більше подітись

тут знаходять притулок

для кохання доступний задаром

її звуть вуличкою обіймів

бо недільними вечорами

тут з’являються двоє

він і вона одинокі

відсторонені і загадкові

наче двоє кораблегинців

і кожне з них обіймає

тіло іншого

мов жилет рятувальний

тож така її назва

данина самотнім обіймам

одчайдушним розпачливим

таким міцним і нестямним

ніби завжди останнім

і на своєму острові

ці двоє геть не знають

що місце де вони обіймаються

звуть вуличкою обіймів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Слово «calle» у назві цієї поезії, так само, як і українське слово «вуличка», має подвійне значення: ним називають і вулицю, і алею.

Маріо Бенедетті. Так мало

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Так мало

Те що ти знаєш

так мало

те що ти знаєш

про мене

знаєш ти

мої хмари

мовчання

і мої жести

знаєш сум

коли з вулиці

я на дім свій дивлюся

і віконниці мого суму

і дзвінок мого суму.

А втім

усе що ти знаєш

щонайбільше нічого

думаєш ти буває

що знаю про тебе

так мало

що знаю я

твої хмари

мовчання

чи твої жести

знаю сум

коли з вулиці

ти свій дім споглядаєш

і віконниці твого суму

і дзвінок твого суму.

Але не завітаєш.

Але не завітаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Твоє обличчя

Зі збірки «Поезії инших» (1973–1974)

Зі збірки «Кохання, жінки та життя» (1996)

Твоє обличчя

Моя самотність

така велелюдна

така сповнена спогадами

і твоїми обличчями

і далекими прощаннями

і вітальними поцілунками

у першого у останнього

та у інших вагонів

моя самотність

така велелюдна

що я можу її шикувати

мов процесію

за кольорами

габаритами

і обіцянками

за сезонами

і відчуттями

на смак і на дотик

тепер уже зовсім без трепету

обіймаю твої відсутності

і це мені допомагає

якось давати раду

собі із твоїм обличчям

що завжди переді мною

я по вінця тінями сповнений

ночами бажаннями сміхом

а ще лайкою і прокльонами

ось збираються мої гості

наче сни юрмою надходять

із твоїми новими зазлостями

із твоєю нещирістю

я їх геть вимітаю за двері

аби залишитись нарешті

наодинці з твоїм обличчям

яке зберігаю у спогаді

а проте це обличчя

дивиться не на мене

цими очима кохання

які уже не кохають

наче їжа

що свій голод шукає

вони глядять і глядять

і день мій згасає

зникають стіни

і залишається ніч

зникають спогади

і не лишається нічого

уже заплющує очі

це моє твоє обличчя

і існує лише самотність

така спустошена.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Замерзлий місяць

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Замерзлий місяць

У цім одиноцтві

підступнім

спокійнім

у цім одиноцтві
священної сирості

виття вдалині

і жахного мовчання

замерзлого місяця

незмінної пам’яті

ночей не для себе

очей невсипущих

у цім одиноцтві

порожнім

безглуздім

буває можливо

пізнати

кохання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Кітчевий сонет до пані ім’ярек

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Кітчевий сонет до пані ім’ярек

На усіх перепуттях моєї долі

образ твій ім’ярек невідступно зі мною

і у снах насолоди весною п’янкою

постаєш у години нічного спокою

коли ж сон мій зникає з нічною росою

наяву я продовжую снити тобою

так неначе луною звучиш стоголосою

а чи сотня свічад відбиває твій обрис

тож я знаю і то є моя чеснота

що я певно і щиро та з усією охотою

обиратиму рози твої серед саду старого

не побачиш мене під віконницею чужою

як у море пірну то лише у турбот твоїх море

і твоєї лише ім’ярек забажаю любові.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Благовіст

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Благовіст

Уламок місяця, який уже не сяє,

лиш мріє несміливо. Десь на пристані

матроса спів, журливий і відчайний,

все запинається в тумані виннім.

Море із вигином його котячим

зневажене міцним майдану біцепсом;

воно шумить, на берег набігаючи,

із мірністю строфи олександрійської.

Я думаю про тебе, я кохаю

тебе все дужче, бо мене проймає

сум, бо з маленької дзвіниці лине

плач дзвоника, його квиління ніжне,

а жаби славлять зиму словом пишним

за альфабетом з однієї літери...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Кантути

Кантути

Царська шарлатна квітка,

у Андах народжена,

її барви, в яких грає сонце,

присвячено інкам.

Кожна дівчина

з індіанською кров’ю нестримною

відроджується у ній!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Кантута, або кантуа (Cantua buxifolia), — священна квітка інків, національна квітка Перу та Болівії, високогірна рослина, яка зустрічається лише у цих двох країнах; про неї складено легенди, нею прикрашають померлих, вірячи, що її сік втамовуватиме їхню спрагу під час тривалої мандрівки

Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен

небо плаче.

            Та юнак цей — сльоза одинока,

юнак цей — роси краплина.

З давніх давен

смерть кружляє.

            Та новим є твоє мовчання

і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

У швидкоплинному часі потоку

роздивляюсь свій лик нерухомий.

Ріка Сходу уносить померлих,

та життя зберігає їх у своєму пливкому свічаді.

            Завтра ти почуєш мій спів

з вуст дівчат,

які сходять

до річки.

            І у водах Сходу

виявляться обличчя,

які сьогодні з’являються у моїй пісні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)