Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»

Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Перекладацький коментар

Колись я читала про те, як відреагував на цю чарівну мініатюру, у якій рефреном звучить «¿Adónde?» («Куди?»), король російських перекладачів-еспаністів Анатолій Гелескул: «... помню выражение беспомощности во взоре, когда он сказал: “Это стихотворение непереводимо”. “Почему?“ “Вслушайтесь в Adónde!” — сказал он, — “в нем слышится колокольный звон”» (повний текст цього спогаду Георгія Нуждіна наведено в кінці допису). Якби доля не закинула родину народженого у Дніпрі Гелескула до москви (його батько родом з Херсонщини, мати мала прізвище Дзюбенко), він напевне сказав би инакше. Бо у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів» є такий запис:

Донде, дондеже — доки, поки, аж поки; з якої причини; від чого, коли, до яких пір, доки не, як тільки, що, як, чому, через що

 

(До речі, як показує ФБ, в Україні чимало людей з прізвищем Донде.)

А значить, ціною невеликої смислової зміни, яка не порушить загального настрою поезії та її головної ідеї, можемо в точності відтворити головний музичний акорд оригіналу:

Ізнов золота дорога дроздів забирає... донде?

Ізнов золота дорога забирає рози... о, донде?

Ізнов золота дорога мене забирає...

                                                         Донде

так буде, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ну або так, може, навіть краще і точніше (використавши це слово у значенні «з якої причини»):

Золотою дорогою дрозди відлітають... донде?

Золотою дорогою рози відходять... донде?

Золотою дорогою сам я крокую...

                                                         Донде

і куди, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рідкісний дарунок перекладацької долі!

De «La frente pensativa»

Ida de otoño

Por un camino de oro van los mirlos... ¿Adónde?

Por un camino de oro van las rosas... ¿Adónde?

Por un camino de oro voy...

                                                      ¿Adónde,

otoño? ¿Adónde, pájaros y flores?

Осіння пісня

В золотих небесах відлітають дрозди...

Золоті пелюстки тихо ронять сади...

На стежках золотих я лишаю сліди...

Осінь, птаство і квіти, куди ви, куди?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Сергія Борщевського з видання

                                                 «Збірка поетів Іспанії та Латинської Америки», 2006)

Осенняя песня

По закатному золоту неба журавли улетают... Куда?

И уносит река золотая золоченые листья... Куда?

Ухожу по жнивью золотому, ухожу и не знаю — куда?

Золотистая осень, куда же?.. Куда, золотая вода?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Сергея Гончаренко)

Осенняя песня

По золотой дороге уходят дрозды, уходят... А куда?

По золотой дороге розы уходят, уходят... А куда?

По золотой дороге, по золотой дороге я бреду...

А куда? Осень, ответь. Ответьте, птицы и цветы.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Виктора Михайлова)

Георгій Нуждін. З публикації «О переводах — памяти Анатолия Гелескула»:

Помню, я принес показать Гелескулу свой перевод четверостишия Хименеса

Por un camino de oro van los mirlos... ¿Adónde?

Por un camino de oro van las rosas... ¿Adónde?

Por un camino de oro voy...

                                                      ¿Adónde,

otoño? ¿Adónde, pájaros y flores?

Мне казалось, все просто: по золотой дороге идут дрозды, потом цветы, потом и я, сам не зная, куда, вопрошая роз и птиц… В стихотворении ясно виделся закат, в закатном свечении куда-то (конечно же, к смерти) стремилось все живое, а стареющий поэт вопрошал более мудрых птиц и зверей…

Не помню, прочел ли он перевод: помню выражение беспомощности во взоре, когда он сказал: «Это стихотворение непереводимо». «Почему?» «Вслушайтесь в Adónde!» — сказал он, — «в нем слышится колокольный звон». В буддистских монастырях монахов лупят по голове дубинкой, чтобы они прозрели. Этот ответ подействовал не хуже! Я прозрел. Я услышал колокольный звон. Да, это стихотворение действительно непереводимо.

Таких прозрений у меня было в жизни немало. Иногда дубинкой били другие, за что огромное им спасибо, иногда видение приходило само. Но с тех пор я научился быть чуточку скромнее. Мы, в наш компьютерный век работающие с экранами переносных устройств, средь постоянного информационного шума и суесловия социальных сетей, отвыкли работать со словом. Ведь слово требует уединения и ждет мастерства.