Мене підносиш ти,
земле Кастилії
Мене підносиш ти, земле Кастилії,
на своїй зораній, пошерхлій длані
у небо, що палить тебе й відсвіжує,
у небо владне.
Жилава земле, висохла, безхмарна,
сердець і рук неізчисленних мати,
ти на сучасне днів шляхетних давніх
вдягаєш шати.
Куди не глянь, оголені простори,
за обрій перейшовши, ввись сягають,
в твоїй колисці й усипальні — сонце,
як і в твоєму храмі.
На всій протяжності ти вся — вершина,
я тут себе у небі відчуваю
й повітря висей просто в цих пустинях
вдихаю.
Земле Кастилії, якщо достойні тебе
пісні мої, нехай вони лунають
із чистої височини твоєї,
о величний вівтарю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка.
«Величний вівтар» — цей образ уперше з’являється у книжці Унамуно «Після
повернення з вершини» («De vuelta de la cumbre»): «...я відпочивав у підніжжя
льодовика, споглядаючи величний амфітеатр, що оточував велике озеро Гредос, і дивлячись, як здіймається переді мною Амеаль-де-Пабло, мов
гігантський олтар Кастилії...» («...he descansado al pie de un ventisquero contemplando el imponente
espectáculo del anfiteatro que ciñe a la laguná grande de Gredos, y viendo el
Ameal de Pablo levantarse como el ara gigante de Castilla...»).
Tú me levantas, tierra de Castilla
Tú me
levantas, tierra de Castilla,
en la
rugosa palma de tu mano,
al
cielo que te enciende y te refresca,
al
cielo, tu amo.
Tierra
nervuda, enjuta, despejada,
madre
de corazones y de brazos,
toma el
presente en ti viejos colores
del
noble antaño.
Con la
pradera cóncava del cielo
lindan
en torno tus desnudos campos,
tiene
en ti cuna el sol y en ti sepulcro
y en ti
santuario.
Es todo
cima tu extensión redonda
y en ti
me siento al cielo levantado,
aire de
cumbre es el que se respira
aquí,
en tus páramos.
¡Ara
gigante, tierra castellana,
a ese
tu aire soltaré mis cantos,
si te
son dignos bajarán al mundo
desde
lo alto!
Переклад болгарською, перекладач мені невідомий:
Ти ме издигаш, о земя
кастилска,
на твойта длан корава към
небето,
което те изгаря и разхлажда,
небето, твой стопанин.
Земя постала, жилеста,
просторна,
ти, майка на сърца и мишци
яки,
днес придобиваш багрите
старинни
на миналото златно.
Граничат твоите гюлета голи
с небесната огъната ливада
и люлка, гроб, светилище
голямо
в теб слънцето си има.
Простора ти ограждат остри
чуки
и с теб се чувства извисен в
небето,
човек планински въздух диша
тука
във твоите голи степи.
Олтар огромен, о земя
кастилска,
по твоя вятър пускам моите
песни:
ако достойни са за теб, ще
слязат
от висините твои.
Немає коментарів:
Дописати коментар