Коні
Вони стоять, мохнаті й нерухомі,
І довгі гриви не колише вітер,
Їх постаті природні і покірні
Нерукотворній росяній оборі.
Ні тіні в них страху. Самі з собою
Стоять: ні упряжі на них, ні сідел.
Вони — частина луки, цілковито
Вросли у неї й проросли травою.
Так, перебігши коло, наша доля
Вертає до душі. У їх зіницях
Блукають тіні. Й додають спокою
Їх вуха небесам. Чотириногі
Ці усьому так потаємно близькі.
Вони уже в надлюдському покої.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Unos caballos
Peludos,
tristemente naturales,
En
inmovilidad de largas crines
Desgarbadas,
sumisos a confines
Abalanzados
por los herbazales,
Unos
caballos hay. No dan señales
De
asombro, pero van creciendo afines
A la
hierba. Ni bridas ni trajines.
Se
atienen a su paz: son vegetales.
Tanta
acción de un destino acabe en alma.
Velan
soñando sombras las pupilas,
Y
asisten, contribuyen a la calma
De los
cielos — si a todo ser cercanos,
Al
cuadrúpedo ocultos — las tranquilas
Orejas.
Ahí estan: ya sobrehumanos.
Кони
Нехоленые,
свесивши свои
Запущенные гривы,
друг на друга
Поникнув головами
и упруго
Покачиваясь в
полузабытьи,
Вдали темнеют
кони. Ни шлеи,
Ни клади нет. И
ни следа испуга:
Они уже как травы
среди луга
И безмятежней,
чем в кругу семьи.
Глаз не сомкнув,
они уходят в сны.
Над ними небо
замерло в покое,
Помноженном на
эхо тишины
В ушах — нам
до небес подать рукою,
Они же, к тайне
их приобщены,
Стоят, как боги,
превзойдя людское.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Бориса Дубина)
Немає коментарів:
Дописати коментар