Мануель Скорса. Пісня для мого дідуся

Зі збірки «Прокляття», 1955

Пісня для мого дідуся

Дідусю,

              ти ніколи не був щасливий.

Ти боявся, що вітер

зруйнує твоє попільне серце.

Пам’ятаю, як одного чорного надвечір’я

ти казав мені своїм білим голосом:

як би я хотів, аби ти не став таким, як я, —

сумним чоловіком.

Дідусю,

життя здавалося тобі нуртом, де кружляють погані сни.

Коли ти думав про бабусю,

тебе палив вогонь, що не випромінював світла.

І коваль Хуан,

і сівач Педро

(ці пташині скелети, із якими ти нині гомониш мовою трави)

також вірили,

що життя — лиш туманний і заплутаний сон.

Дідусю, мені так шкода,

що тобі не був відомий інший колір життя!

Ти чуєш? Ти мене слухаєш?

Сум — помре.

Уже зараз,

як у небі ширяє жайвір,
душа просякає чимось рожевим,

бо цей птах народжений з барви,

якої набуде життя,
коли принижені зведуть голови

і розкрають щастя на скиби, що їх достане усім.

Ти чуєш, ти мене слухаєш?

Він уже горить, той світ,

у якому ти захлинався.

Тож пробач, що тебе полишу,

мене кличуть, вони потребують моїх рук,

аби оточити світ протипожежною смугою.

Та пізніше я повернуся —

як Свобода простягне крила

над моєю зневіреною країною,

я повернуся.

Я повернуся з усіма онуками світу,

навесні,

і бабуся,

і Марія, й Палома,

ми приходитимемо щодня

поливати ділянку зорі, яка нас торкнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

De «Las imprecaciones», 1955

Una canción para mi abuelo

Abuelo:

            Tú nunca fuiste feliz.

Temías que el viento

desbaratase tu corazón de ceniza.

Te recuerdo una tarde negra,

diciéndome con voz blanca:

ojalá no seas,

como yo, un hombre triste.

Abuelo:

la vida te parecía

un pozo de malos sueños.

Cuando pensabas en la abuela

te quemaba una hoguera sin luz.

Y Juan el herrero,

y Pedro el sembrador,

(pájaros huesos

con quienes conversa tu lengua de hierba),

también creían

que la vida es un sueño confuso.

¡Qué lástima abuelo,

que no supieras que la vida tiene otro color!

¿Me oyes, me escuchas? La tristeza va a morir.

Ahora, cuando la alondra

surca el cielo,

algo rosado empapa el alma,

porque el ave

viene del color que tendrá la vida

cuando los humillados alcen la cabeza

y partan la dicha

en pedacitos que alcancen para todos;

¿Me oyes, me escuchas?,

ardiendo

está el mundo donde te ahogabas.

Perdona, pues, si te dejo,

pero me llaman, necesitan

mi mano para formar una ronda alrededor del mundo.

Más luego volveré.

Cuando la Libertad abra sus alas

sobre mi país desesperado,

volveré.

Volveré con todos los nietos del mundo

en primavera, y abuela

y María y Paloma, todos los días vendremos

a regar la parcela de alba que nos toque.