Пабльо Антоніо Куадра. Мітологія ягуара

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Мітологія ягуара

Дощ, найдавніше створіння,
— древніше навіть за зорі, — сказав:
«Нехай з’явиться живий і чутливий морох».
Й утворилася його шкіра; відтак
блискавка — вдарила у своє кресало і мовила:
«Устромися у лапу». І став кіготь:
лють, занурена в ніжність.

«Нехай в тебе буде, — сказав тоді вітер,
насвистуючи на своїй окарині, — ритм,
властивий бризу».
                                І рушив
мов гармонія, мов міра,
створені богами для танцю.
Але вогонь позирнув на це і зупинив;
то було місце, де розділилися «так» і «ні»,
— де роздвоїлося жало змії, —
та прорік: «Твоя шкіра буде з тіні й ясноти».

І постало його королівство смерти, непевне
та сліпе.
        Однак чоловіки засміялися. «Маячня!» —
назвали вони цю гнітючу дуальність,
коли до злочину приєднався Випадок.

Тепер уже не Необхідність із її похмурим законом
    (за яким земля пожирає місяць, щоб живити свої голодні ночі,

     а слабкі годують своєю кров’ю славу сильних),
але Таїна керувала винищенням. Сліпа фортуна,
Доля, що затьмарює погляд Справедливости.
«Боги! — загукали непокірні. —
Ми читатимемо за небесними світилами
потаємні правила Долі».

І блискавка почула цей гук зі своєї безсонної 
блідоти. «Горе тобі, людино!» — 

промовила і запалила 

у пустих очних западинах ягуара
жахливу близькість світила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

De «El Jaguar y la Luna», 1959

Mitología del jaguar

La lluvia, la más antigua creatura
—anterior a las estrellas—dijo:
—‘Hágase el musgo sensitivo y viviente.’
Y se hizo su piel; mas
el rayo, golpeó su pedernal y dijo:
—‘Agréguese la zarpa.’ Y fue la uña
con su crueldad envainada en la caricia.

‘Tenga—dijo el viento entonces,
silabeando en su ocarina—el ritmo
habitual de la brisa.’
                                 Y echó a andar
como la armonía, como la medida
que los dioses anticiparon a la danza.
Pero el fuego miró aquello y lo detuvo:
Fue al lugar donde el ‘sí’ y el ‘no’ se dividieron
—donde bifurcó su lengua la serpiente—
y dijo:—‘Sea su piel de sombra y claridad.’

Y fue su reino de muerte, indistinto
y ciego.
       Mas los hombres rieron. ‘Loca’
llamaron a la opresora dualidad
cuando unió al crimen el Azar.

Ya no la Necesidad con su adusta ley
(no la luna devorada por la tierra para nutrir
    /sus hambrientas noches
o el débil alimentando con su sangre la gloria del fuerte),
sino el Misterio regulando el exterminio. La fortuna,
el Sino vendando a la Justicia; ‘¡dioses!’
—gritaron los rebeldes—‘leeremos en los astros
la oculta norma del Destino.’

Y escuchó el relámpago el clamor desde su insomne
palidez.—‘¡Ay del hombre!’—dijo
y encendió en las cuencas
vacías del jaguar
la atroz proximidad de un astro.