Смоква
За недоладну сірувату крону
та листя шорстке і геть негарне
я маю жаль до смокви.
Сотня дерев красує у моєму городі:
округлі сливи,
стрункі лимони,
ґлянсеві апельсини.
Щовесни
усі вони навколо моєї смокви
укриваються квітом.
А вона, сердешна, глядить так сумно
на своє коряве віття,
що не знає тугого пуп’янку...
Тому,
минаючи її, я щоразу промовляю
якомога веселіше і лагідніше:
«Ця смоква у моєму саду —
найпрекрасніша».
І якщо вона чує мій голос,
і якщо мова моя їй зрозуміла,
яка солодкість звиває собі гніздо
у її чутливій деревній душі!
Й уночі,
коли вітер обмахує віялом її крону,
вона, мабуть, розповідає йому,
сп’яніла від насолоди:
«Мене сьогодні назвали гожою!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «Raíz salvaje»,
1922
La higuera
Porque
es áspera y fea,
porque
todas sus ramas son grises,
yo le
tengo piedad a la higuera.
En mi
quinta hay cien árboles bellos,
ciruelos
redondos,
limoneros
rectos
y
naranjos de brotes lustrosos.
En las
primaveras,
todos
ellos se cubren de flores
en torno
a la higuera.
Y la
pobre parece tan triste
con sus
gajos torcidos que nunca
de
apretados capullos se viste...
Por
eso,
cada
vez que yo paso a su lado,
digo,
procurando
hacer
dulce y alegre mi acento:
«Es la
higuera el más bello
de los
árboles todos del huerto».
Si ella
escucha,
si
comprende el idioma en que hablo,
¡qué
dulzura tan honda hará nido
en su
alma sensible de árbol!
Y tal
vez, a la noche,
cuando
el viento abanique su copa,
embriagada
de gozo le cuente:
¡Hoy a
mí me dijeron hermosa!
Смоківниця
Що похмура і негарна
І що сірі усі її віти —
я жалію за те смоківницю.
Сто прекрасних дерев біля неї:
Помаранчі із листом лискучим,
круглі сливи і прості цитрини.
І щороку, весною,
Покриваються всі вони цвітом
Наокіл смоківниці.
І так сумно вона виглядає
Із своїми сучками кривими,
Що ніколи
У рясні не вдягались бутони.
І тому я
Кожен раз, як проходжу повз неї,
Їй кажу, намагаючись голос
І солодким зробити, й веселим:
«Між дерев мого саду
Смоківниця — з усіх найгарніша».
І якщо вона чує,
Мою мову якщо розуміє,
Що за радість тоді загніздиться
У чутливій душі деревини!
І, можливо, надвечір,
Коли вітер розвіє їй віти,
Вона скаже, п‘яніючи щастям:
«Мені мовили нині: ти — гарна».
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Ігора
Качуровського з видання
«Ігор Качуровський. Круг
понадземний.
Світова
поезія від VI по XX століття»,
2007)
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар