Густаво Адольфо Бекер. Повернуться ластівки темні...

LIII (53)

Повернуться ластівки темні,

на балконі ліпитимуть гнізда
і знов, граючи у повітрі,
покличуть тебе крізь вікно;

але ті, що політ тамували,
на вподобу твою задивившись
та на щастя моє, і довідались
наші ймення... не вернуть ніколи!

Повернеться жимолость буйна,
щоб надвечір усіятись квітами
ще гарнішими, аніж нині,
обвивши садову горожу;

але квіти, росою обсипані,
чиї краплі тремтіли і падали,
наче сльози дня, на очах у нас,
вони... не вернуть ніколи!

Слова кохання повернуться
і у вушу гарячим виспівом
зазвучать; і ще раз прокинеться
твоє серце від сну глибокого;

та безмовно тебе обожнюючи,
мов відправу Господу служачи,
як кохав тебе я, — без сумніву,
не кохатиме тебе ніхто!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

LIII

Volverán las oscuras golondrinas

en tu balcón sus nidos a colgar,

y otra vez con el ala a sus cristales,

jugando llamarán;

pero aquellas que el vuelo refrenaban

tu hermosura y mi dicha al contemplar;

aquellas que aprendieron nuestros nombres,

esas... ¡no volverán!

Volverán las tupidas madreselvas

de tu jardín las tapias a escalar,

y otra vez a la tarde, aun más hermosas,

sus flores abrirán;

pero aquellas cuajadas de rocío,

cuyas gotas mirábamos temblar

y caer, como lágrimas del día...

esas... ¡no volverán!

Volverán del amor en tus oídos

las palabras ardientes a sonar;

tu corazón, de su profundo sueño

tal vez despertará;

pero mudo y absorto y de rodillas

como se adora a Dios ante su altar,

como yo te he querido... desengáñate,

¡así no te querrán!

LIII

    Знову звити гніздо на твоєму балконі

Прилетять ластівки, як настане весна,

Будуть битися темними крильми у вікна,

              Викликатимуть нас.

    Тільки ті, щебетливі, яких чарувала

Ніжна врода твоя і моє почуття,

Ті, що наші наймення вже запам’ятали,

              Ті... вже не прилетять!

    Знову стіни довкола весняного саду

Обплете жимолость непроглядно густа,

Задухм’яніє квітом нічним ще гарнішим,

              Ніж в минулі літа.

    Тільки тим росянистим, тремким намистинам

Що спадали, мов сльози погаслого дня,

Як на них ми з тобою подовгу дивились,

              Тим... нема вороття!

    Знов, холодна сама, ти почуєш від інших

Полум’яні слова найніжніших признань,

І вони твоє серце, можливо, й розбудять

              Для палких почувань.

    Тільки знай, що такого святого кохання,

Як поклав я, немов на Господній вівтар,

Біля ніг тобі.... ти ні від кого ніколи

              Не отримаєш в дар!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Олени Криштальської з видання

                                                 «Густаво Адольфо Беккер. Рими», 1993)

LIII

 

Скоро ласточки чёрные вернутся,

чтоб порхать у родимого гнезда

над балконом твоим, и пронесутся

у окна, играя, как тогда...

 

Только те из них, что замирали

на лету, чтоб за нами наблюдать,

что делили восторги и печали,

те — уже не вернутся никогда!

 

Снова будет жимолость густая

закрывать ограду без следа,

и роскошным цветом расцветая,

станет даже пышнее, чем всегда...

 

Но тогдашних огромных капель росных,

что сияли под солнцем как слюда

и дрожали, и падали как слёзы —

 — их не будет больше никогда!

 

Слыша речи, звучащие любовью

твоё сердце, дремавшее года,

может быть, и взыграет пылкой кровью

и забьётся сильнее иногда —

 

но вот так, преклоненно, бессловесно,

словно Бога, чья суть всегда свята,

так, как я любил... Признайся честно:

так тебя не полюбят — никогда!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Ларисы Кириллиной (отсюда))

LIII

Опять касатки темные вернутся

вить гнезда на балконе у тебя

и снова позовут тебя игриво,

            стекло крылом скребя,

но те, что замирали в небе, глядя,

как ты прекрасна, как тебе я рад,

но те, что наши имена узнали, —

            уже не прилетят...

Опять вернется жимолость густая:

покинув сад, взберётся по стене,

ещё прекрасней и благоуханней

            в вечерней тишине,

но жимолость, покрытую росою,

чьи капли, еле сдерживая дрожь,

катились, словно слёзы дня, на землю, —

            вовеки не вернёшь...

Горячие слова любви вернуться,

ты будешь ими вновь упоена,

и, верно, твоё дремлющее сердце,

            пробудится от сна,

но так, без слов и преклонив колени,

как перед божьим алтарём, — любить,

как я тебя любил!.. Не обольщайся, —

            тому уже не быть.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Павла Грушко з видання

                                                 «Облачение теней», 2015)

Послухати в оригіналі:

також:
Читає Víctor Aroldo Velásquez

Читає Francisco Valladares

Співає Vicente Monera

Співає Paco Ibáñez

Співають Don y Doña

Співає Nacha Guevara

Співає Sergio Bonafonte