Із циклу «Циганський романсеро»
Заміжня невірниця
І повів я її до річки,
уважаючи за свобідну, —
аж мала вона чоловіка.
То сталось у ніч Сантьяго,
за згодою обопільною.
Уже загасили ліхтарні
і розцвірчалися свірки.
Я сонних торкнувся персів,
минувши останні будинки,
і раптом вони розкрились
духмяними гіацинтами.
Її крохмальні спідниці
у вухах мені шурхотіли
відрізом цупкого шовку
у десять кинджалів січеним.
Сильвети дерев звисочили
без срібного світла на листі,
і брехом собачим віддаленим
видноколи розсипались.
*
*
За очеретами, глодом
і заростями ожини
над суглинковим ложем
їй вітер коси розвіяв.
їй вітер коси розвіяв.
Я галстух кинув на землю.
Вона з себе сукню скинула.
Я — ремінь із револьвером.
Вона — шнурівок чотири.
За мушлі і туберози
була її шкіра ніжніша,
і не зрівняються полиском
із нею кришталь, ані місяць.
Випорскували її стегна
упійманими рибинами,
налляті вогнем пекучим
із холодом пополовині.
О ту ніч найкращою путтю
я линув у зорянім світлі
верхи на перломутовій
негнузданій кобилиці.
Не оповім про ті речі,
які вона говорила,
бо мужчині не гідно
втрачати розум і стриманість.
У піску і цілунках закаляну
її опроводив від річки,
коли прибережні іриси
затято рубились з повітрям.
Я учинив, як годиться
циганові з роду-віку.
Подарував їй велику
полову отласову скриньку
і не захотів любити,
бо, маючи чоловіка,
казала мені, що вільна,
коли до ріки я вів її.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка. Без культурного контексту сюжет цієї поезії
сприймається невірно, тому раджу ознайомитись із цікавими відомостями про неї,
наведеними у дисертації Ольги
Мусаєвої «Рецепция творчества Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре
(1930–1960-е гг.)», стор. 112. Там же на стор. 169–178 є багато різних перекладів
цієї поезії російською і її порядковий переклад.
La casada infiel
A Lydia Cabrera y a su negrita
Y que yo me la llevé al río
creyendo que era mozuela,
pero tenía marido.
Fue la noche de Santiago
y casi por compromiso.
Se apagaron los faroles
y se encendieron los grillos.
En las últimas esquinas
toqué sus pechos dormidos,
y se me abrieron de pronto
como
ramos de jacintos.
El
almidón de su enagua
me sonaba en el oído,
como una pieza de seda
rasgada
por diez cuchillos.
Sin
luz de plata en sus copas
los
árboles han crecido
y
un horizonte de perros
ladra
muy lejos del río.
*
*
Pasadas las zarzamoras,
los juncos y los espinos,
bajo su mata de pelo
hice un hoyo sobre el limo.
Yo me quité la corbata.
Ella
se quitó el vestido.
Yo el cinturón con revólver.
Ella sus cuatro corpiños.
Ni nardos ni caracolas
tienen
el cutis tan fino,
ni los cristales con luna
relumbran con ese brillo.
Sus muslos se me escapaban
como peces sorprendidos,
la
mitad llenos de lumbre,
la
mitad llenos de frío.
Aquella noche corrí
el mejor de los caminos,
montado
en potra de nácar
sin
bridas y sin estribos.
No quiero decir, por hombre,
las cosas que ella me dijo.
La luz del entendimiento
me hace ser muy comedido.
Sucia de besos y arena
yo me la llevé del río.
Con el aire se batían
las espadas de los lirios.
Me porté como quién soy.
Como un gitano legítimo.
La regalé un costurero
grande, de raso pajizo,
y no quise enamorarme
porque teniendo marido
me dijo que era mozuela
cuando
la llevaba al río.
Чужа невірниця
...Да й у берег її повів я —
за дівчину її мав,
а вона була заміжня.
Була нічка петрівчана,
весільної грали тіні —
ліхтарі якраз погасли,
а цикади заблимтіли.
Я торкнув їй сонні перса,
як виходили за місто,
і вони мені розкрились,
мов дві китиці ряснисті.
Накрохмалена спідниця
ув ушу́ мені шамшіла,
наче шовк шістьма ножами
шматував хтось що є сили.
Верби звільна колисали
безсріберне верховіття,
і невговканими псами
обрій гавкав із заріччя.
За ожинником колючим
кинув я її горілиць,
що аж коси буйнокосмі
у вологу рінь урились.
Я ізняв із себе шарф,
вона сукню і спідницю,
я зняв ремінь з кобурою,
вона штири шнуровиці.
Ніжніше ніжних конвалій
оксамитилося тіло,
ясніш ясного кришталю
при зорях воно ряхтіло.
Стегна полохко пручались,
мов дві спіймані рибини,
то кригою гоголіли,
то жевріли жаром білим.
Тої ночі я літав
крізь провалля по привіллю
на єдвабній кобилиці
без стремен і без повіддя.
Що вона мені шептала,
не подоба говорити,
та я знаю те, що знаю,
я в цім ділі добре битий.
Захлюскану й заласкану,
з берега її повів я
світом, як мечі-лілеї
люто краяли повітря.
Я повівся, як годиться,
бо я таки щирий циган:
дав на шитво їй шкатулу
(нехай тішиться, суціга),
а кохатися не став,
зради їй простить не зміг я,
бо казала, що дівчина,
а була уже заміжня.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Неверная жена
И в полночь на
край долины
увел я жену
чужую,
а думал — она
невинна...
То было ночью
Сант-Яго,
и, словно сговору
рады,
в округе огни
погасли
и замерцали
цикады.
Я сонных грудей
коснулся,
последний проулок
минув,
и жарко они
раскрылись
кистями ночных
жасминов.
А юбки, шурша
крахмалом,
в ушах у меня
дрожали,
как шелковые
завесы,
раскромсанные
ножами.
Врастая в
безлунный сумрак,
ворчали деревья
глухо,
и дальним
собачьим лаем
за нами гналась
округа...
За голубой
ежевикой
у тростникового
плеса
я в белый песок
впечатал
ее смоляные косы.
Я сдернул
шелковый галстук.
Она наряд
разбросала.
Я снял ремень с
кобурою,
она – четыре
корсажа.
Ее жасминная кожа
светилась
жемчугом теплым,
нежнее лунного
света,
когда скользит он
по стеклам.
А бедра ее
метались,
как пойманные
форели,
то лунным холодом
стыли,
то белым огнем
горели.
И лучшей в мире
дорогой
до первой утренней
птицы
меня этой ночью
мчала
атласная
кобылица...
Тому, кто слывет
мужчиной,
нескромничать не
пристало,
и я повторять не
стану
слова, что она
шептала.
В песчинках и
поцелуях
она ушла на
рассвете.
Кинжалы трефовых
лилий
вдогонку рубили
ветер.
Я вел себя так,
как должно,
цыган до
смертного часа.
Я дал ей ларец на
память
и больше не стал
встречаться,
запомнив обман
той ночи
у края речной
долины, —
она ведь была
замужней,
а мне клялась,
что невинна.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Див. також український
переклад Сергія Осоки у його блозі.
Послухати в оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар