Незборимі

(Пісня)

Ми із віку у вік

полишаєм лани задля зброї,

хлібороби і вої,

від зроди такими були.

І нікому іще

не вдавалося нас упокорить:

як вбивають батьків,

їхні душі приймають сини.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

В наших кузнях вогні

не згасають ніколи, ніколи:

ми сталимо мечі,

а і душі добіла сталим.

Перековуєм ми

на орала мечі після бою,

але душі гартуєм,

але душі гартуєм завжди.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Ми не йдемо до Бога —

лише на короткий спочинок,

і рождаємось знов

на своїй ненаглядній землі;

ми за неї б’ємось,

за кохану свою Україну,

і ідемо із нею

в майбутній незвіданий світ.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

Подивися на сина:

чиї то, чиї в нього очі?

Залізняк, а чи Гонта?

А може, Франко молодий?

Підійди до свічада

й в усміхнені очі героїв,

в очі предків усіх,

що ожили в тобі, зазирни.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.