Із циклу «Циганський романсеро»
Сновидний романс
Глорії
Хінер і Фернандові де лос Ріос
Пазелень кохання мого.
Зелен вітер, ярі віти.
Корабель посеред моря,
кінь високо на узгір’ї.
Вона снить коло поруччя,
стан обвивши його тінню,
пазелень волосся й тіла
і очей холодне срібло.
Пазелень кохання мого.
В місяця циганськім світлі
речі дивляться на неї,
та вона на них не дивись.
Пазелень кохання мого.
Небо розсипає іней
зоряний, і шлях світанню
в нім торує риба з тіней.
Своїм віттям шерепатим
смоква роздирає вітер,
а гора смурні агави
їжить, наче кіт сердитий.
Хто же в час такий надійде?..
А вона коло поруччя,
пазелень волосся й тіла,
в гіркім морі марить-пливе.
Брате, прошу, міняймось:
мій кінь за її кімнату,
ось збруя за її свічадо
і ніж мій за її шалю.
Я від самої Кабри,
брате, кров’ю спливаю.
Я був би радий, юначе,
і ми би вже порукались.
Проте я уже не я
і в домі своїм не хазяїн.
Я лиш померти хотів би
достойно, на ліжку власному,
сталевім, коли пощастить,
з голландськими простирадлами.
Хіба ти не бачиш, брате,
від грудей до горла рану?
Три сотні смаглявих руж
на білім твоєму стані.
Вся фаха твоя в крові,
і пахне та кров, і цяне.
Проте я уже не я
і в домі своїм не хазяїн.
Тоді дозволь хоч піднятись
до високої балюстради.
Дозволь, дай мені піднятись
до високої балюстради!
Туди, де води гургочуть
об місячний мармур балясин.
І ось піднімаються двоє
до високої балюстради.
Лишаючи слід кривавий.
Слід, зрошений сльозами.
Тремтіли попід дахами
жестяні ліхтарики тьмяно.
І тисячі бубнів з кришталю
ранили світання.
Пазелень кохання мого.
Зелен вітер, ярі віти.
Піднімались разом двоє.
Залишав химерний присмак
вітер їм обом у роті:
жовчі, м’яти й базиліку.
Брате! Де ж вона поділась?
Де твоя гірка дівчина?
Скільки днів тебе чекала!
І чекала б іще стільки ж
біля поручнів зелених,
чорні коси, свіже личко.
На поверхні водозбору
пливає циганка бідна.
Пазелень волосся й тіла
і очей холодне срібло.
На воді її тримає
місяця пласка крижина.
Все навколо огортала
ніч так затишно і тихо.
В двері бахали жандарми,
розтинались п’яні крики.
Пазелень кохання мого.
Зелен вітер, ярі віти.
Корабель посеред моря,
кінь високо на узгір’ї.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітки
«Verde que te quiero verde» —
цей рядок-рефрен буквально перекладається як «зеленою, зеленою тебе кохаю» або «люблю зелене, зелене». Це рядок з народної пісні.
Згадує Santiago Ontañón Fernández (народ. у 1903 р.), друг Льорки, художник, письменник,
режисер і актор (з книги «Гарсиа Лорка в воспоминаниях современников», укладач
і автор вступної статті Лев Осповат):
«Я обещал не
говорить о поэзии, но все же скажу, что Лорка весь, целиком, внешне и
внутренне, дав полную волю страсти, воплотился в некоторых строчках
«Романсеро». К примеру, когда Федерико что-то нравилось, когда что-то задевало
его так, что мурашки шли по коже, он стискивал зубы, резко сжимал руку в кулак
— и вдруг, как марионетка, толкнув изо всех сил собеседника, начинал говорить
не переставая.
Любовь моя, цвет
зеленый.
Зеленого ветра
всплески.
Эти строки —
портрет Федерико, верное его отражение. И эти:
...сумрак,
серебряный сумрак
ночи, колдующей
ночи.
Вот истинный
Лорка. Тоска, скорбь, страсть, укрощенная и в то же время не знающая удержу,
запечатлеть которую дано лишь великим поэтам; та самая страсть, что звучит в
наичистейших строчках канте хондо. Когда я читаю один из этих двух романсов, я
воочию вижу Федерико».
Фернандо де лос Ріос — політик, лідер та ідеолог іспанськиї соціалістів, який просував ідею гуманістичного реформістського, а не революційного соціалізму. Був професором кафедри Університету Гранади, де став близьким другом Льорки, який там навчався. Глорія Хінер — дружина Фернандо де лос Ріоса.
Фернандо де лос Ріос — політик, лідер та ідеолог іспанськиї соціалістів, який просував ідею гуманістичного реформістського, а не революційного соціалізму. Був професором кафедри Університету Гранади, де став близьким другом Льорки, який там навчався. Глорія Хінер — дружина Фернандо де лос Ріоса.
Romance sonámbulo
A Gloria Giner y a Fernando de los Ríos
A Gloria Giner y a Fernando de los Ríos
Verde que te quiero verde.
Verde viento. Verdes ramas.
El barco sobre la mar
y el caballo en la montaña.
Con la sombra en la cintura
ella sueña en su baranda
verde carne, pelo verde,
con ojos de fría plata.
Verde que te quiero verde.
Bajo la luna gitana,
las cosas la están mirando
y ella no puede mirarlas.
Verde que te quiero verde.
Grandes estrellas de
escarcha,
vienen con el pez de sombra
que abre el camino del alba.
La higuera frota su viento
con la lija de sus ramas,
y el monte, gato garduño,
eriza sus pitas agrias.
¿Pero quién vendrá? ¿Y por
dónde...?
Ella sigue en su baranda,
verde carne, pelo verde,
soñando en la mar amarga.
Compadre, quiero cambiar
mi caballo por su casa,
mi montura por su espejo,
mi cuchillo por su manta.
Compadre, vengo sangrando
desde los puertos de Cabra.
Si yo pudiera, mocito,
este trato se cerraba.
Pero yo ya no soy yo,
ni mi casa es ya mi casa.
Compadre, quiero morir
decentemente en mi cama.
De acero, si puede ser,
con las sábanas de holanda.
¿ No veis la herida que tengo
desde el pecho a la garganta?
Trescientas rosas morenas
lleva tu pechera blanca.
Tu sangre rezuma y huele
alrededor de tu faja.
Pero yo ya no soy yo.
Ni mi casa es ya mi casa.
Dejadme subir al menos
hasta las altas barandas,
¡Dejadme subir!, dejadme
hasta las altas barandas.
Barandales de la luna
por donde retumba el agua.
Ya suben los dos compadres
hacia las altas barandas.
Dejando un rastro de sangre.
Dejando un rastro de
lágrimas.
Temblaban en los tejados
farolillos de hojalata.
Mil panderos de cristal,
herían la madrugada.
Verde que te quiero verde,
verde viento, verdes ramas.
Los dos compadres subieron.
El largo viento dejaba
en la boca un raro gusto
de hiel, de menta y de
albahaca.
¡Compadre! ¿Dónde está, dime?
¿Dónde está tu niña amarga?
¡Cuántas veces te esperó!
¡Cuántas veces te esperara,
cara fresca, negro pelo,
en esta verde baranda!
Sobre el rostro del aljibe,
se mecía la gitana.
Verde carne, pelo verde,
con ojos de fría plata.
Un carámbano de luna
la sostiene sobre el agua.
La noche se puso íntima
como una pequeña plaza.
Guardias civiles borrachos
en la puerta golpeaban.
Verde que te quiero verde.
Verde viento. Verdes ramas.
El barco sobre la mar.
Y el caballo en la montaña.
Сновійна балада
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім,
кінь у горах темно-ярих.
Уперезана імлою,
снить вона на верхнім ганку,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
Я люблю тебе в зеленім.
В місячнім циганськім чарі
світ ще дивиться на неї,
вона світу вже не бачить.
*
Я люблю тебе в зеленім.
Паморозі буйні скалки
й сутінків соми сумирні
шлях проторюють світанку.
Стара смоква тре повітря
пагіллям своїм наждачним,
а гора, крадлива кицька,
агави шорсткі їжачить.
Та хто прийде? Звідки прийде?
Жде на ганку в тузі марній,
вся зелена, тіло й коси,
про гіркеє море марить.
*
«Чуєш, дядьку, я зміняв би
коня свого на цю хату,
а сіделко на люстерко,
а кинджала на цю плахту.
Я скривавлений прийшов
з Козиного перевалу».
«Якби, хлопче, моя мога,
я пристав би на ту плату,
тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата».
«Дядьку, я хотів би вмерти
в ліжку, чесно і порядно,
в стальнім ліжку, якщо можна
між голландських простирадел...
Та на грудях аж до горла —
подивися, які рани!»
«На твоїм пагрудді білім
три сотні маків багряних.
Кров дзюрчить, аж наче пахне
біля твого, хлопче, паса.
Тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата».
«Пусти ж мене, коли так,
хоч на той високий ганок.
Ой пусти мене, пусти
на зелений верхній ганок,
де бринять-струмують роси
покрізь місячний серпанок».
І побрались вони вгору,
на високий верхній ганок,
позначали сліди кров’ю,
призначали ще й сльозами.
В ближнім селищі покрівлі
тремотіли ліхтарями,
тисяча криштальних бубнів
ранок ранили на грані.
*
Я люблю тебе в зеленім —
зелен вітер, зелен явір...
Ішли вони двоє вгору,
вітер волос їм кудрявив,
горенив у роті жовчю,
віяв м’ятою, катраном.
«Ти скажи мені, мій хлопче,
де гірка твоя коханка?
Вона ж, було, виглядала
тебе з вечора до ранку
(бодай була виглядала
до останнього останку!) —
свіжовида, чорнокоса —
на оцім зеленім ганку!»
*
На поверхні водозбору
колихається циганка,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
На воді її тримають
місячні дрібні оскалки.
Ніч така затишна стала,
мов околишній майданчик,
а у двері гупотіли
п’яні, мов квачі, жандарми...
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім.
Кінь у горах темно-ярих.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Сомнамбулический романс
Взор лелеет
зелень, зелень,
Зелень ветра,
зелень сада,
Корабли в далёком
море,
Конь на дальних
горных скатах.
И она, в узоре
тени,
Замерла у
балюстрады, —
Зелень тела,
зелень прядей,
Серебро в пучине
взгляда.
Взор лелеет
зелень, зелень,
Под серпом луны —
цыганка,
На неё всё
смотрит, смотрит,
А она всему
чужая.
* * *
Взор лелеет
зелень, зелень,
Звёзды инеем
сияют,
Сквозь смолу
глубоких теней
Путь рассвету
открывая.
Непоседа-ветер
треплет
Лист смоковницы
шершавый,
А предгорья дикой
кошкой
Ощетинились в
агавах.
Кто придёт?
Когда? Откуда?
Ждёт она у
балюстрады, —
Зелень тела,
зелень прядей,
Горечь моря в
бездне взгляда.
— Друг, давай с
тобой меняться:
Дать за дом коня
не жалко,
Дам за зеркало
седло я,
А за плащ — свою
наваху.
Шёл я, кровью
истекая,
Из-за горных
перевалов.
— Воля будь на то
моя,
Мы поладили б с
тобой,
Но ведь я теперь
— не я,
И мой дом теперь
— не мой.
— Друг, уж если
умирать мне,
Пусть умру я на
кровати,
На кровати на
железной,
С полотняной
простынёю.
Грудь распорота
до сердца.
Разве ты не
видишь раны?
— Триста смуглых
роз пылают
На твоей сорочке
рваной,
Пахнет кровью и
сочится
Кровью твой кушак
нарядный.
Но ведь я теперь
— не я,
И мой дом теперь
— не мой.
— Дайте ж мне
тогда подняться
До высокой
балюстрады,
Дайте, дайте мне
подняться
До зелёной
балюстрады;
Балюстрады этой
лунной,
Где вода, шумя,
струится!
* * *
И пошли вдвоём
цыганы,
Поднялись до
балюстрады,
Оставляя след кровавый,
Оставляя слёзный
след.
Лишь фонарики
дрожали
Жестяные между
крыш
Бубны ветра
разрывали
Сна предутреннего
тишь.
* * *
Взор лелеет
зелень, зелень,
Зелень ветра,
зелень сада;
Поднялися два
цыгана,
Поднялись и стали
рядом.
Ветер веет, сея горечь
Жёлчи, мяты и
лаванды.
— Друг! Скажи,
скажи мне, где
Горькая твоя
отрада?
Сколько раз она
ждала ведь,
Сколько раз
теряла даром
Свежесть щёк и
прядей чёрных
У зелёной
балюстрады!
* * *
На поверхности
бассейна
Колыхалася
цыганка, —
Зелень прядей,
зелень тела,
Серебро в пучине
взгляда, —
И луна рогулькой
белой
На воде её
держала.
Ночи сдвинулись
пределы,
Ночь как будто
ближе стала.
Двое пьяных
полицейских
В запертую дверь
стучались...
Взор лелеет
зелень, зелень,
Зелень ветра,
зелень сада,
Корабли в далёком
море,
Конь на дальних
горных скатах!
. . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . (пер. под ред. Бориса Загорского)
Сомнамбулический романс
Зелёной тебя
люблю я,
зелёных деревьев
кроны,
и ветер, и в море
шхуна,
и конь на горе
зелёной.
Мечтает она и
грезит,
во тьме у ограды
стоя.
Зелёные косы,
тело,
и глаз серебро
ледяное.
Зелёной тебя
люблю я.
Как табор месяц
кочует,
и рад ему мир
полночный,
и только она
тоскует.
Зелёной тебя
люблю я.
Как рыба ночь
ускользает.
Созвездьями
льдинок иней
рассвету путь
пролагает.
Зазубренной
веткой смоква
трёт ветер. Как
кот лукавый,
зелёный кряж
притаился
щетиной сомкнув
агавы.
Лишь цокот коня
не слышен.
И вот, у ограды
стоя,
склонилась
зелёным телом
она над горькой
водою.
— Свояк, я за эту
келью
готов отдать
вороного.
Отдам за зеркало
сбрую,
за шаль — кинжал
и подковы.
Свояк, я пришёл
из Кабры,
в крови, с
нагорья крутого.
— Будь это в моих
руках,
сбыться б твоей
надежде,
да дом-то уже не
мой,
и сам я не тот,
что прежде.
— Свояк, я хочу в
час смерти,
среди этих стен
старинных,
в кровати с
бельём голландским
лежать на
стальных пружинах.
Взгляни же, как
чёрной пеной
клокочет у горла
рана!
— Три сотни могильных роз
цветут на груди
цыгана.
Струится тёплая
кровь,
течёт по твоей
одежде,
да дом-то уже не мой,
и сам я не тот,
что прежде.
— Тогда помоги
подняться,
на кровлю взойди
со мною!
На шаткую эту
кровлю
к ограде взойди
со мною!
К перилам луны
печальной
над вечным шумом
прибоя!
К высокой ограде
лунной
они подниматься
стали,
и след окрасился
кровью,
и слёзы в него
стекали.
Дрожали на
черепицах
огни фонариков
медных,
и тысячи ночь
пронзали
хрустальных
бубнов рассветных.
Зелёной тебя
люблю я,
зелёных деревьев
кроны.
На кровлю взошли
цыгане,
к перилам луны
зелёной.
Приносит с
нагорья ветер
полыни привкус и
мяты.
— Скажи, где
девушка эта,
чьи губы всегда
горьковаты!
На крыше она
ждала,
на море сквозь
сумрак глядя,
и ветер лица
касался,
и гладил чёрные
пряди.
В бассейне она
лежала,
приподнятая
волною.
Зелёные косы,
тело,
и глаз серебро
ледяное.
И месяц её
качает,
блестя замёрзшей
слезою.
Ещё дремал
переулок
в предутренней
дымке серой,
когда сломали
засовы
хмельные
карабинеры.
Зелёной тебя
люблю я,
зелёных деревьев
кроны,
и ветер, и в море
шхуна,
и конь на горе
зелёной.
. . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . (пер. Ханох
Дашевский)
Сомнамбулический романс
Любовь моя, цвет
зеленый.
Зеленого ветра
всплески.
Далекий парусник
в море,
далекий конь в
перелеске.
Ночами, по грудь
в тумане,
она у перил сидела
—
серебряный иней
взгляда
и зелень волос и
тела.
Любовь моя, цвет
зеленый.
Лишь месяц
цыганский выйдет,
весь мир с нее
глаз не сводит —
и только она не
видит.
Любовь моя, цвет
зеленый.
Смолистая тень
густеет.
Серебряный иней
звездный
дорогу рассвету
стелет.
Смоковница чистит
ветер
наждачной своей
листвою.
Гора одичалой
кошкой
встает, ощетиня
хвою.
Но кто придет? И
откуда?
Навеки все
опустело —
и снится горькое
море
ее зеленому телу.
— Земляк, я
отдать согласен
коня за ее
изголовье,
за зеркало нож с
насечкой
и сбрую за эту
кровлю.
Земляк, я из
дальней Кабры
иду, истекая
кровью.
— Будь воля на то
моя,
была бы и речь
недолгой.
Да я-то уже не я,
и дом мой уже не
дом мой.
— Земляк,
подостойней встретить
хотел бы я час
мой смертный —
на простынях
голландских
и на кровати
медной.
Не видишь ты эту
рану
от горла и до
ключицы?
— Все кровью
пропахло, парень,
и кровью твоей
сочится,
а грудь твоя в
темных розах
и смертной полна
истомой.
Но я-то уже не я,
и дом мой уже не
дом мой.
— Так дай хотя бы
подняться
к высоким этим
перилам!
О дайте, дайте
подняться
к зеленым этим
перилам,
к перилам лунного
света
над гулом моря
унылым!
И поднялись они
оба
к этим перилам
зеленым.
И след остался
кровавый.
И был от слез он
соленым.
Фонарики тусклой
жестью
блестели в
рассветной рани.
И сотней
стеклянных бубнов
был утренний сон
изранен.
Любовь моя, цвет
зеленый.
Зеленого ветра
всплески.
И вот уже два
цыгана
стоят у перил
железных.
Полынью, мятой и
желчью
дохнуло с
дальнего кряжа.
— Где же, земляк,
она, – где же
горькая девушка наша?
Столько ночей
дожидалась!
Столько ночей
серебрило
темные косы, и
тело,
и ледяные перила!
С зеленого дна
бассейна,
качаясь, она
глядела —
серебряный иней
взгляда
и зелень волос и
тела.
Баюкала зыбь
цыганку,
ц льдинка луны
блестела.
И ночь была
задушевной,
как тихий двор
голубиный,
когда патруль
полупьяный
вбежал, сорвав
карабины...
Любовь моя, цвет
зеленый.
Зеленого ветра
всплески.
Далекий парусник
в море,
далекий конь в
перелеске.
Див. також переклад українською Сергія Осоки.
І ще, ось пара перекладів англійською:
http://www.ralphmag.org/green-greenO.html
Послухати в оригіналі:
Читає
Miguel Herrero
Читає
Carmen Feito Maeso
Читає Jorge Mistral
Читає
Pilar Joya
Читає
Toni Pujós
Читає друг
Льорки, іспанський поет Рафаель Альберті (1902–1999), чиї поезії ви також знайдете у цьому блозі
Співає F. Rabih, музика Fernando
Rabih
Співають Ana Belén и Manzanita
Немає коментарів:
Дописати коментар