Із циклу «Циганський романсеро»
Романс про еспанську
жандармерію
Хуанові Херреро, Генеральному консулові Поезії
Чорніють під ними коні
з підковами воронованими.
Блищать на цупких кереях
плями чорнильно-воскові.
Черепів олив’яних
незворушна вагомість.
наближаються шляхом мощеним
із серцями лакованими.
Горбаті та уночішні
несуть повсюди з собою
пісок ворушкий жахіття
й мовчання морочні смоли.
Їдуть, куди захочуть,
розчинивши свідомість
в розпливчастій астрономії
неконкретних пістолів.
О, моє місто циганське!
Прапори на кожному розі.
Гарбуз і місяць у повні
із вишнями консервовані.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
Місто мускусу і печалі
із вежами цинамоновими.
Із наставанням ночі,
ночі-ніченьки-ночі,
цигани у своїх кузнях
кували стріли і сонця.
Стукав у кожні двері
кінь, спливаючи кров’ю.
В Хере́сі де ла Фронте́ра
піли склянії кочети.
Нагий вітер майнув був
і зник за рогом раптовості
у ночі-срібноночі,
нічці-ніченьці-ночі.
Свої кастаньєти згубивши,
Пречиста й Святий Іосип
зайшли до циган — поспитати,
чи їх, бува, не знаходили.
Діва Свята виступає
у вбранні алькальдової,
сукня на ній папіряна
і мигдалеві пацьорки.
Йосип руками має
під убором шовковим.
Слідом — Пе́дро Доме́к
і перських султанів троє.
У лелечім піднесенні
мріє місяць-молодик.
А попід дахами легіт
ліхтарі і хоругви розгойдує.
Танцівниці безклубі
глядять у свічада скорботно.
Хере́с де ла Фронте́ра
повниться тінями й водою.
О, моє місто циганське!
Прапори на кожному розі.
Швидше вогні вигашуй —
наближається найдостойніша.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
Твої коси не знають
білих гребенів дальнього моря.
До святкового міста
в’їжджають вони по двоє.
Шерехи сухоцвіту
патронташі охоплюють.
Суне все глибше й глибше
подвійний вночішній подзвін.
Вбачається їм в небосхилі
вітрина із осторогами.
Місто, страху не знаючи,
знай собі, брами множило.
Сорок кінних жандармів
крізь них уринули збоями.
Годинники враз зупинились,
і перебравсь за листопад
коньяк у пляшках, аби лиш
не викликати підозри.
Здійнялися криком протяжним
всі разом у літ погодники.
А легіт шаблі рубають
і давлять копитами коні.
Тікають старі циганки
провулками сутінковими
з монетами в древніх глеках
і комонями сонними.
Киреї по здиблених вулицях
зловісно здіймаються горі,
а поза ними в’ються
вихори гострих ножиць.
До Віфлеємської брами
линуть цигани потоком.
Ранений святий Іосиф
рядить дівчину покровом.
Стрілом затятих гвинтівок
ніч по вінця наповнена.
Діва зоряною слиною
діти малії гоїть.
Та поступають жандарми,
розсіваючи полум’я,
туди, де нага і юна
уява береться попелом.
Виє Роза Камборйо,
сидячі на порозі:
її відрубані груди
лежать на срібнім підносі.
А інші дівчата мчали,
гнані власними косами,
в повітрі, де вибухали
ружі чорного пороху.
Й як усі черепиці на землю
впали і стали борознами,
зоря понурила плечі
на скелях довгастим обрисом.
О, моє місто циганське!
Тунелем тиші німотної
від’їжджають жандарми,
а ти — охоплене полум’ям.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
На моєму чолі упізнають
гру піску і місяця в повні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка
У кінці цієї публікації, після всіх перекладів і перед відеоматеріалами розповідається про історію написання, образи і алюзії цієї поезії, що є однією з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки.
У кінці цієї публікації, після всіх перекладів і перед відеоматеріалами розповідається про історію написання, образи і алюзії цієї поезії, що є однією з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки.
Romance de la Guardia Civil
española
A Juan Guerrero, cónsul general de la poesía
Los
caballos negros son.
Las
herraduras son negras.
Sobre
las capas relucen
manchas
de tinta y de cera.
Tienen,
por eso no lloran,
de
plomo las calaveras.
Con
el alma de charol
vienen
por la carretera.
Jorobados
y nocturnos,
por
donde animan ordenan
silencios
de goma oscura
y
miedos de fina arena.
Pasan,
si quieren pasar,
y
ocultan en la cabeza
una
vaga astronomía
de
pistolas inconcretas.
*
¡Oh
ciudad de los gitanos!
En
las esquinas banderas.
La
luna y la calabaza
con
las guindas en conserva. [зустрічається варіант: se conserva]
¡Oh
ciudad de los gitanos!
¿Quién te vio y no te recuerda?
Ciudad de dolor y almizcle
con
las torres de canela.
*
Cuando llegaba la noche
noche que noche nochera,
los
gitanos en sus fraguas
forjaban
soles y flechas.
Un
caballo malherido,
llamaba
a todas las puertas.
Gallos
de vidrio cantaban
por
Jerez de la Frontera.
El
viento, vuelve desnudo
la
esquina de la sorpresa,
en
la noche platinoche
noche,
que noche nochera.
*
La Virgen y San José
perdieron
sus castañuelas,
y
buscan a los gitanos
para
ver si las encuentran.
La
Virgen viene vestida
con
un traje de alcaldesa
de
papel de chocolate
con
los collares de almendras.
San
José mueve los brazos
bajo
una capa de seda.
Detrás
va Pedro Domecq
con
tres sultanes de Persia.
La
media luna, soñaba
un
éxtasis de cigüeña.
Estandartes
y faroles
invaden
las azoteas.
Por
los espejos sollozan
bailarinas
sin caderas.
Agua
y sombra, sombra y agua
por
Jerez de la Frontera.
*
¡Oh
ciudad de los gitanos!
En
las esquinas, banderas.
Apaga
tus verdes luces
que
viene la benemérita
¡Oh
ciudad de los gitanos!
¿Quién
te vio y no te recuerda?
Dejadla
lejos del mar
sin
peines para sus crenchas.
*
Avanzan de dos en fondo
Avanzan de dos en fondo
a
la ciudad de la fiesta.
Un
rumor de siemprevivas,
invade
las cartucheras.
Avanzan
de dos en fondo.
Doble
nocturno de tela.
El
cielo, se les antoja,
una
vitrina de espuelas.
*
La
ciudad libre de miedo,
multiplicaba
sus puertas.
Cuarenta
guardias civiles
entraron
a saco por ellas.
Los
relojes se pararon,
y
el coñac de las botellas
se
disfrazó de noviembre
para
no infundir sospechas.
Un
vuelo de gritos largos
se
levantó en las veletas.
Los
sables cortan las brisas
que
los cascos atropellan.
Por
las calles de penumbra,
huyen
las gitanas viejas
con
los caballos dormidos
y
las orzas de monedas.
Por
las calles empinadas
suben
las capas siniestras,
dejando
detrás fugaces
remolinos
de tijeras.
*
En
el portal de Belén,
los
gitanos se congregan.
San
José, lleno de heridas,
amortaja
a una doncella.
Tercos
fusiles agudos
por
toda la noche suenan.
La
Virgen cura a los niños
con
salivilla de estrella.
Pero
la Guardia Civil
avanza
sembrando hogueras,
donde
joven y desnuda
la
imaginación se quema.
Rosa
la de los Camborios,
gime
sentada en su puerta
con
sus dos pechos cortados
puestos
en una bandeja.
Y
otras muchachas corrían
perseguidas
por sus trenzas,
en
un aire donde estallan
rosas
de pólvora negra.
Cuando
todos los tejados
eran
surcos en la tierra,
el
alba meció sus hombros
en
largo perfil de piedra.
*
¡Oh
ciudad de los gitanos!
La
Guardia Civil se aleja
por
un túnel de silencio
mientras
las llamas te cercan.
¡Oh
ciudad de los gitanos!
¿Quién
te vio y no te recuerda?
Que
te busquen en mi frente.
Juego
de luna y arena.
Романс про цивільну іспанську гвардію
Проносяться чорні коні,
б’ють землю чорні копита.
Плями чорнила й воску
на полах плащів помітні.
Не відають сліз свинцеві
їх черепи похмурі.
Крешуть бруківку душі
у лакованій шкурі.
Пóнічні і горбаті,
лишають, де тільки стануть,
мовчання з темної гуми
й сипкий переляк піщаний.
Навально вперед проносять
їхні голови вперті
галактичні примари
привидних пістолетів.
О місто циган кохане!
На розі вулиць — знамена.
Місяць, гарбуз дозрілий
і вар черешень черлених.
О місто циган кохане!
На тебе не надивитись!
Місто мускусу й суму
з баштами із кориці.
Ніч! Яка ніч ночиста!
Ніч на землю спадала.
Цигани у себе в кузнях
стріли й сонця кували.
Коня передсмертне іржання
гарманувало в двері.
Півні шкляні співали
в Херес-де-ля-Фронтера.
Стетéрілий, голий вітер
тікає в завулки міста.
Ніч! А ніч яка срібна!
Ніч! Яка ніч ночиста.
Мадонна і святий Йосип
до циган поспішають:
згублені кастаньєти
всюди марно шукають.
Мадонна святково вбрана,
мов дружина алькальда.
Мигочуть разки з мигдалю
на шатах на шоколадних.
Йосип святий танцює —
тріпочуть одіння сяйні.
Педро Домéк виводить
трійко перських султанів.
Марив блідий півмісяць
радістю чорногуза.
Ліхтарі і знамена
дах заселили густо.
В люстрах німо ридають
танцюристки безбедрі.
Темінь, вода і темінь
в Херес-де-ля-Фронтера.
О місто циган кохане!
На розі вулиць — знамена.
Цивільна гвардія їде —
і світло гасить зелене.
О місто циган кохане!
На тебе не надивитись.
В густу твою шевелюру
гребня не застромити!
Гвардійці проходять містом,
рядами по двоє ставши,
безсмертників перемови
наповнюють патронташі.
З подвійним плащів ноктюрном
колона вперед женеться!
Небо нічне гвардійцям
вітриною шпор здається.
Перемножує двері
місто, од страху вільне.
В кожних дверях грабують
сорок солдатів цивільних.
Годинники зупинились.
Коньячні пляшки нерадо
вдягли, уникши підозри,
камуфляж листопаду.
Польоти протяжних криків
на флюгери осідають.
Шаблями посічений вітер
копита в землю вминають.
Вулицями півтіней
втікають старі циганки.
Форкають сонні коні,
монети дзвенять у дзбанках.
Пнуться плащі зловісні
вулицями крутими,
ножиці піл мигтючих
чикрижать вітер за ними.
При вході до Віфлеєму
з’юрмилися цигани.
Ранений святий Йосип
готує померлій саван.
Незграбні рушниці різко
перегукуються пітьмою.
Мадонна дітей лікує
зоряною росою.
Але простують гвардійці,
вогонь за собою сіють.
І на кострах згоряють
беззахисні голі мрії.
Роза з роду Камборйо
на порозі голосить,
її обрізані перса
кругляться на підносі.
Ловлять дівчат за коси
довгі захланні руки,
пороху чорні троянди
лопаються з розпуки.
Проборознила землю
дахова черепиця,
лячно окреслив ранок
вимерлі кам’яниці.
О місто циган кохане!
Геть гвардійці рушають
крізь чорні, вогнем сповиті
глухі тунелі мовчання.
О місто циган кохане!
На тебе не надивитись.
Тебе не знайде в пустелі,
з пісками граючись, місяць.
Балада про іспанську
жандармерію
Чорні, чорні, чорні коні,
чорні цокоти-підкови.
Плями на плащах блищать
то чорнильні, то воскові.
Черепи тупі свинцеві,
їх не проймуть зроду сльози,
шкуратяні тугі душі,
їдуть, їдуть по дорозі.
Там, де пройдуть, де проїдуть
ці горбаті ночоброди,
темна гумова мовчанка
та піщаний острах родить.
Де захочуть, там і пройдуть,
з голови снують пустої
астрономію непевну
неозначених пістолів.
*
Ой циганське славне місто!
Прапори на кожнім розі,
місяць жовтий, як гарбуз,
і черешні у сиропі.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Місто мускусу і муки,
вбране в вежі червінькові...
А як темна ніч упала —
ой ви ночі, переночі! —
кували в кузнях цигани
сонця, стріли і дзвіночки.
Добивався у всі брами
поранений кінь бездомний.
Скляні півні обізвались
над Хересом Прикордонним.
Із-за рогу-невгадаю
голий вітер шпарко скочив
у ту ніч, у ту срібніч —
ой ви ночі, переночі!
*
Божа мати й святий Йосип
погубили торохтьола,
все шукали тих циган,
де то їхня гола воля?
Божа мати виступає
у спідниці грезетовій,
мов алькальда того пані,
і в коралях мигдальових.
Святий Йосип іде, має
рукавами зелен шовку,
а за ними Педро Домек
і три царіє з востоку.
Мов безклекітний лелека,
марив місяць на підповні,
пласкі дахи заливали
тьмяні ліхтарі й корогви.
А безклубі танцівниці
плачуть в люстрах смарагдових,
Тьма й вода, вода і тьма
над Хересом Прикордонним.
*
Ой циганське славне місто,
прапори на кожнім розі!
Погаси зелене світло,
бо вже їдуть ночоброди.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Розхристане, розпатлане
на безморім виноколі...
*
Їдуть, їдуть по два в ряд,
близько місто вже святкове.
В патронташах шарудять
безсмертники світанкові.
Їдуть, їдуть по два в ряд,
одкидають тіні строгі.
Для них небо — то вітрина,
де виблискують остроги.
*
Необачне сонне місто
двері множило нарозтвір,
як нагрянули жандарми —
некликані лихі гості.
Всі годинники спинились,
а коньяк у бутлях добрий
прикидався листопадом,
щоб не збуджувать підозри.
З дахів знялась криків зграя,
флюгери сполохав обшук.
Шаблі тнуть тужавий вітер,
а копита його топчуть.
Ось уже й старі циганки
біжать поночі наспотич,
ведуть коні, несуть гроші —
чи то злодію не здобич?
Пнуться вулицями круто
плащі чорні, зловорожі,
лиш вихри стрижуть за ними,
мов холодні леза ножиць.
*
А при брамі Віфліємській
всі цигани вже у зборі.
Святий Йосип поранений
мертве дівча в саван горне.
Настирливі карабіни,
знай, дірявлять шатро ночі.
Божа мати циганчатам
кладе зоряні примочки.
А жандарми сунуть, сунуть,
сіють полумінь довкола,
в огні шквариться живцем
фантазія юна й гола.
Онде Роза Камборівна
сидить, стогне на порозі,
її груди одрубані
перед нею на підносі.
Он іще біжать красуні,
навздогін метляють коси,
розпукають у повітрі
порохові чорні рози.
А коли череп'я крівель
лягло долі, мов покоси,
припала зоря рум'яна
раменом на камінь косий.
*
Ой циганське славне місто!
Даленіють чорні коні
по тунелю безгоміння,
а тебе поймає пломінь.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Грою місяця й пісків
світиш ти на моїм чолі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Романс об испанской жандармерии
Их кони черным-черны,
и черен их шаг
печатный.
На крыльях плащей
чернильных
блестят восковые
пятна.
Надежен свинцовый
череп —
заплакать жандарм
не может;
въезжают, стянув
ремнями
сердца из лаковой
кожи.
Полуночны и
горбаты,
несут они за
плечами
песчаные смерчи
страха,
клейкую мглу
молчанья.
От них никуда не
деться —
скачут, тая в
глубинах
тусклые зодиаки
призрачных
карабинов.
О звонкий
цыганский город!
Ты флагами весь
увешан.
Желтеют луна и
тыква,
играет настой
черешен.
И кто увидал
однажды —
забудет тебя едва
ли,
город имбирных
башен,
мускуса и печали!
Ночи, колдующей
ночи
синие сумерки
пали.
В маленьких
кузнях цыгане
солнца и стрелы
ковали.
Плакал у каждой
двери
израненный конь
буланый.
В
Хересе-де-ла-Фронтера
петух запевал
стеклянный.
А ветер, горячий
и голый,
крался, таясь у
обочин,
в сумрак,
серебряный сумрак
ночи, колдующей
ночи.
Иосиф с девой
Марией
к цыганам спешат
в печали —
она свои
кастаньеты
на полпути
потеряли.
Мария в бусах
миндальных,
как дочь алькальда,
нарядна;
плывет воскресное
платье,
блестя фольгой
шоколадной.
Иосиф машет
рукою,
откинув плащ
златотканый,
а следом — Педро
Домек
и три восточных
султана.
На кровле
грезящий месяц
дремотным аистом
замер.
Взлетели огни и
флаги
над сонными
флюгерами.
В глубинах зеркал
старинных
рыдают
плясуньи-тени.
В
Хересе-де-ла-Фронтера —
полуночь, роса и
пенье.
О звонкий
цыганский город!
Ты флагами весь
украшен...
Гаси зеленые окна —
все ближе черные
стражи!
Забыть ли тебя,
мой город!
В тоске о морской
прохладе
ты спишь,
разметав по камню
не знавшие гребня
пряди...
Они въезжают
попарно —
а город поет и
пляшет.
Бессмертников
мертвый шорох
врывается в
патронташи.
Они въезжают
попарно,
спеша, как черные
вести.
И связками шпор
звенящих
мерещатся им
созвездья.
А город, чуждый
тревогам,
тасует двери
предместий...
Верхами сорок
жандармов
въезжают в говор
и песни.
Часы застыли на
башне
под зорким оком
жандармским.
Столетний коньяк
в бутылках
прикинулся льдом
январским.
Застигнутый
криком флюгер
забился, слетая с
петель.
Зарубленный
свистом сабель,
упал под копыта
ветер.
Снуют старухи
цыганки
в ущельях мрака и
света,
мелькают сонные
пряди,
мерцают медью
монеты.
А крылья плащей
зловещих
вдогонку летят
тенями,
и ножницы черных
вихрей
смыкаются за
конями...
У Вифлеемских
ворот
сгрудились люди и
кони.
Над мертвой
простер Иосиф
израненные
ладони.
А ночь полна
карабинов,
и воздух рвется
струною.
Детей пречистая
дева
врачует звездной
слюною.
И снова скачут
жандармы,
кострами ночь
засевая,
и бьется в
пламени сказка,
прекрасная и
нагая.
У юной Росы
Камборьо
клинком отрублены
груди,
они на отчем
пороге
стоят на
бронзовом блюде.
Плясуньи, развеяв
косы,
бегут, как от
волчьей стаи,
и розы пороховые
взрываются,
расцветая...
Когда же пластами
пашни
легла черепица
кровель,
заря, склонясь,
осенила
холодный каменный
профиль...
О мой цыганский
город!
Прочь жандармерия
скачет
черным туннелем
молчанья,
а ты — пожаром
охвачен.
Забыть ли тебя,
мой город!
В глазах у меня
отныне
пусть ищут твой
дальний отсвет.
Игру луны и
пустыни.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Романс об испанской жандармерии
Кони черны и
подковы,
цокающие жестко,
а на плащах
мерцают
пятна чернил и
воска.
Едут
свинцеголовы,
едут, одеты
мраком.
Плакать они не
могут:
души покрыты
лаком.
Горбатые и
ночные,
там, где они
проезжают,
смола тишины
сочиться,
и страха песчинки
жалят.
Едут, куда им
надо,
и прозревают
грезя,
прихоти
пистолетной
призрачные
созвездья.
Старинный
цыганский город!
Флажки. Флюгера,
деревья.
В небе луна
наливная,
тыква с вишневым
вареньем.
Кто видел, тот не
забудет
кровель твоих
очертанья,
город коричневых
башен,
мускуса и
отчаянья.
Ноченьки-ночки-ночи
вкрадчивый сумрак
льется.
В кузнях своих
цыгане
стрелы куют и
солнца.
Раненый конь
стучится
в каждую дверь —
отворите!
В
Хересе-де-ла-Фронтера
стеклянных
кочетов крики.
За угол твой,
внезапность,
ветер сейчас
заскочит,
голый в
серебряном мраке
ноченьки-ночки-ночи.
Иосиф с девой
Марией
празднично
разодеты,
зашли к цыганам,
забрать
забытые
кастаньеты.
Мария что
алькальдеса
нарядом своим и
статью:
из миндаля ее
бусы,
фольгою сияет
платье.
Иосиф плащ свой
колышет
движеньями рук и
стана.
В свите Педро
Домек
и три персидских
султана.
Не полумесяц в
небе —
аист во сне
застывший.
В фонарики и
штандарты
оделись плоские
крыши.
По отраженьям
тоскуют
стайки безбедрых
плясуний.
В
Хересе-де-ла-Фронтера
влажная мгла
новолунья.
Старинный
цыганский город! —
Флажки, флюгера,
деревья…
Гаси зеленые луны —
вот-вот войдет
жандармерия!
Лежишь ты вдали
от моря,
такой беспечный и
древний.
Люди, скорей
уходите —
не знать кудрям
его гребней.
Попарно из тьмы
въезжают
жандармы в
праздничный город.
Теснится в их
патронташах
бессмертника
сиплый шорох.
Попарно из тьмы
въезжают,
и ночь в их
плащах двоиться.
И шпорами за
витриной
звезды спешат
притвориться.
Двери на двери
множил
город, не зная
страха.
И сорок жандармов
стали
в них вырастать
из мрака.
Маятники застыли,
в бутылях хмарью
осенней
коньяк прикинулся —
только б
не вызывать
подозрений.
Стая протяжных
воплей
реет над
флюгерами.
Сабли кромсают
ветер,
что под копыта
прянул.
Старухи мечутся
между
уличным светом и
тенью —
сонных коней
выводят,
тащат кубышки
денег.
Вверх мостовыми
крутыми
едут жандармы, и,
множась,
стелятся вслед за
ними
беглые вихри
ножниц.
Сходятся люди со
скарбом
у Вифлиемской
заставы.
Раненый сам,
Иосиф
готовит ребенку
саван.
Выстрелов острые
вскрики
всю ночь темноты
бичуют.
Дева Мария
детишек
звездною слюнкой
врачует.
Но едут вперед
жандармы,
сея огонь по
дороге —
даже на обнаженном
воображенье
ожоги.
Роса Камборьо из
двери
смотрит,
обезголосив:
срезанные ее
груди
у ног стоят на
подносе.
От собственных
кос иные
девушки убегали,
а воздух вослед
взрывался
розами с запахом
гари.
Когда в черепках
все кровли
ничком на земле
лежали,
на каменных
очертаньях
плечи зари
задрожали.
Старинный
цыганский город!
Жандармы двумя
рядами
в тоннель тишины
уходят,
а ты облачился в
пламя.
Старинный
цыганский город!
Он скрылся, в
огне не канув,
за лобной костью
моею.
Игра луны и
барханов.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Марка Самаева)
Романс о жандармской
гвардии
Кони их черней, чем ночь.
Грязь подковы зачернила.
На рваных плащах сверкают
капли воска и чернила.
О чем им жалеть и плакать —
свинцом черепа налиты.
Ночью с лаковой душой
выезжают как бандиты.
Все горбатые, ночные,
где услышат шум — готово:
молчанье камеди тёмной,
и дрожь песка золотого.
Проедут, где захотят,
и мысли меркнут и гаснут
в астрономическом бреде
о пистолетах неясных.
Ох, ночной цыганский город!
Угол флагами увешан.
Луна, и спелая тыква,
и варенье из черешен.
Ох, ночной цыганский город!
Кто видал тебя и не вспомнит?
Город мускуса и боли
С башнями корицы темной.
С началом венчанной ночи,
начальницы над ночами,
делая стрелы и солнца,
в кузнях цыганы стучали.
И раскованная лошадь
просилась в каждые двери.
Пели петухи из глины
в Хересе де ла Фронтере.
Нечаянный ветер кружит
улицу, флаги качая,
в серебре венчанной ночи,
начальницы над ночами.
Вот Иосиф и Мария
ищут свои кастаньеты —
и спрашивают цыганок:
Случайно у вас там нет их?
Святая дева шагает
в платье алькальдессы бальном
из бумаги шоколадной
и с ожерельем миндальным.
На Иосифе сверкает
шёлковая сутана.
Сзади шёл Педро Домек
и три турецких султана.
Полумесяц, словно аист,
в оцепененьи безмолвном.
Дрожью фонарей и флагов
каждый проулок заполнен.
Безбедрые балерины,
плача, в зеркала смотрели.
Тень и влага, влага с тенью
в Хересе де ла Фронтере.
Ох, ночной цыганский город!
Трепет флагов и нарядов.
Погаси свой свет зеленый —
кони «предостойной» — рядом!
Ох, ночной цыганский город!
Кто видал тебя и не вспомнит?
Пусть лежит вдали от моря
без гребней для кос огромных!
Они продвигались по-два
к городу веселья в полночь.
Шумом бессмертников медных
каждый подсумок заполнен.
Они продвигались по-два,
черные в черном, в тьме ночи.
Звёздное небо в их бреде —
витрина шпор и цепочек.
Город, не ведавший страха,
беспечно раскрыл ворота.
Сорок гражданских гвардейцев
врываются для налёта.
Все часы остановились,
и многолетние вина,
чтобы не быть в подозреньи,
замёрзли водой невинной.
Все флюгера завертелись
в долгом взлете криков страха.
Встречный ветер режут в клочья
острые сабли с размаха.
И по горным переулкам
мчатся старые цыганки,
а следом сонные кони,
копилки денег и банки.
Скачут в горных переулках
тени плащей невозможных,
раскрыв над толпой бегущих
вихри исступленных ножниц.
У Вифлеемских ворот
цыганы приюта просят.
Над убитою цыганкой
плачет раненый Иосиф.
От грубого шума ружей
ночи никуда не деться.
Мария звёздной слюною
лечит раненых младенцев.
Но жандармы, продвигаясь,
сеют пожары и ужас,
и юный вымысел гибнет,
представить реальность тужась.
Роза из семьи Камборьо
стонет и возмездья просит,
И две её дымных груди
лежат в крови на подносе.
Разметав по ветру косы,
девушки несутся мимо.
Чёрного пороха розы
цветут среди мглы и дыма.
И когда все крыши были
грудой сланца над песками,
заря повела плечами
над долгим профилем камня.
Ох, ночной цыганский город!
Удаляются жандармы
узким туннелем молчанья,
а вокруг шумят пожары.
Ох, ночной цыганский город!
Кто видал тебя и не вспомнит?
Ты остался в моем сердце!
Месяц и песок бездомный…
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Константина
Гусева, 1946)
Див. також
український переклад Сергія Осоки у його блозі.
Історія написання, образи і алюзії поезії «Романс про еспанську жандармерію»
Поезія «Романс про еспанську жандармерію» — одна з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки, якою він заключає свою збірку «Циганське романсеро». Вона повна символів і алюзій, що їх читачеві-іноземцеві не зрозуміти без деяких пояснень. Хоча сюжет поезії є повністю вигаданим, він усе ж має підґрунтя у тих історичних подіях, що відбувалися в Еспанії у той час, коли вона була написана.
Місто Хере́с де ла Фронте́ра вибране місцем дії романсу не
випадково. Його назва «de la Frontera» («на кордоні») походить з
Середньовіччя — коли місто розташовувалось на межі між християнським королівствами і
арабсько-мусульманськими еміратами. Хере́с де ла Фронте́ра вважається колискою канте хондо. Це «андалузьке місто в гирлі Гвадалквівіра» славиться своїми кантаорами. Його
циганський квартал (barrio de Santiago), за визначенням еспанського поета Антоніо
Мачадо, — «благословенна земля народного мистецтва». Але в пору створення
романсу за іронією долі це місто частіше згадувалося як батьківщина генерала
Прімо де Рівери, у часи диктатури якого відбувається дія романсу.
З листа Льорки братові Франсиско (лютий 1926 р.):
«Вся влада тут в руках
жандармерії. Каратаунасському капралові чимось доїли цигани, він задумав їх
вижити, а для того зігнав на казармений двір, взяв камінні щипці і вирвав у
кожного по зубу, примовляючи: „Не заберешься, завтра інший смикнемо!“ Звичайно,
бідолахи-цигани пішли світ за очі. У Кан’ярі на паску чотирнадцятирічне циганча
вкрало в алькальда п’ять курок. Жандарми схопили його, прикрутили до хреста і
так, висміюючи, протягли селом, звелівши йому співати. Мені розповів це
хлопчина, який сам бачив процесію зі шкільного вікна. І скільки палючого і
болісного було в його словах! Така жорстокість виходить за рамки розуміння...
від неї віє середньовічною моторошністю».
З листа Льорки другові Хорхе Гільєнові (2 березня 1926 р.):
«Я багато працюю.
Завершую „Циганське романсеро“. Теми колишні, але відчуття інше. Жандармерія
роз’їжджає по всій Андалусії».
«Черепів олив’яних незворушна вагомість» — ці слова поета, які
можна розуміти двояко, натякають на застібку жандармської кереї у формі черепа
з перехрещеними кістками.
«Наближається
найдостойніша»: «Найдостойніша» (La benemérita) — офіційний титул
еспанської жандармерії.
«Прапори на кожному
розі» — рядок з циганської пісні, записаної в Гранаді. Цю пісню Лорка
включив у виставу «Севільський спокусник, або Кам’яний гість» еспанського
класика Тірсо де Моліни (1583–1648), коли ставив її у створеному ним
студентському пересувному театрі «Ла Баррака».
Опис святкової процесії вказує на те, що події романсу
відбуваються у ніч з 5 на 6 січня, у День трьох волхвів (Reyes Magos de Oriente —
східних королів-магів) — на свято, присвячене біблійній події. За переказами
троє (в інших варіантах дванадцятеро) східних мудреців прийшли вклонитися
народженому у Віфлеємі немовляті Ісусові і принести йому дари. Ранньохристиянське
мистецтво незмінно зображувало волхвів одягненими по-перському (повстяна кругла
шапка, штани, часто хітон з рукавами і мантія); у Х ст. на головах прибульців з’являються
корони і завдяки усним переказам, на які вплинув і рядок з Біблії «і впадуть
перед ним усі царі», вони перетворюються у західному мистецтві із жерців на
царів.
Детальніше тут: https://uk.wikipedia.org/wiki/Три_царі,
https://ru.wikipedia.org/wiki/Кавалькада_царей-волхвов_(в_Испании)
Домек Лембейе Педро — голова виноробної фірми,
заснованої в 1758 році, а також марка знаменитого коньяку, який створив його племінник,
теж Пе́дро Доме́к (за що йому у місті Хересі-де-ла-Фронтера поставлений пам’ятник).
На етикетці цього коньяку, який виробляв дім «Домек», були зображені троє волхвів.
«...і перебравсь за
листопад коньяк у пляшках, аби лиш не викликати підозри» — «Старий-гранадец,
дон Луїс Ернандес дель Посо, — писав Льорка, — розповів мені про
існування дитячої мікстури, темно-лілового кольору і нудко-солодкої на смак, що
називалася „Листопад“».
«До Віфлеємської
брами» — вплетений у романс традиційний рядок різдвяних пісень «En el portal de Belén» («У Віфлеємської брами»). За ним, однак, слідує не хвала
немовляті Ісусові, а обрядження мертвих і лікування поранених, відтак романс
містить ще одну алюзію — на
біблійний сюжет вигублення немовлят.
Зі спогадів поета і друга Льорки Хорхе Гільєна (за
російським перекладом В. Кулагиніної-Ярцевої і Н. Малиновської):
Але бувало й по-іншому —
наприклад, з «Романсом про еспанську жандармерію», присвяченим Хуану Герреро,
«якому ми, еспанські поети, стількома зобов’язані», як казав мені Федеріко, і
це щира правда. Далеко не відразу
склалася остаточна редакція цього романсу; в перших його начерках з’являлася
Соледад Монтойя, що стала потім героїнею «Романсу про чорну тугу».
9 листопада 1926 він
писав мені: «...не можу не надіслати тобі уривок з «Романсу про еспанську
жандармерію», який зараз складаю. Я почав його два роки тому. Пам’ятаєш? » Далі
йшли рядки, які сьогодні багато хто знає напам’ять, починаючи з
Чорніють під ними коні
з підковами
воронованими.
І до
...наближаються шляхом
мощеним
із серцями лакованими.
На берегах зазначка:
«Це поки лише начерк. А далі буде так...» І — таким, яким ми його
знаємо, — слідує текст з невеликими розбіжностями в пунктуації та пробілах
до повтору:
«О, моє місто
циганське!
Прапори на кожному
розі».
На берегах, там, де
два прочерки, зазначка: «не вистачає двох рядків». Ось ці рядки, які дуенде не
відразу продиктував поетові:
Твої коси не знають
білих гребенів
дальнього моря.
Але романс не
закінчений. «Досі зроблено. Потім в’їжджає жандармерія і руйнує місто. А після
в казармі жандарми п’ють анісову за погибель циган. Картина погрому буде
чудова. Часом, бозна чому, жандарми перетворюватимуться в римських центуріонів.
Романс довжелезний, але з кращих. В кінці — апофеоз жандармерії; повинен
бути вражаючим».
Основні джерела
відомостей:
· книга «Гарсиа Лорка в воспоминаниях
современников», укладач і автор вступної статті Лев Осповат;
· дисертація
Ольги Мусаєвої «Рецепция творчества Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре
(1930–1960-е гг.)»;
· Вікіпедія.
Послухати в оригіналі:
https://www.youtube.com/watch?v=dRS_kZYR3SY —
співає Vicente Pradal:
Немає коментарів:
Дописати коментар