Федеріко Гарсія Льорка. Три поезії, звернені до Рафаеля Альберті

Три поезії Федеріко Гарсія Льорки, з якими ви зможете ознайомитесь нижче у моєму перекладі, досі не перекладалися ні українською, ані російською.

Дві з них, як розповідається в архівній публікації у виданні EL PAÍS, уперше були відкриті для широкого загалу лише у листопаді 1988 року — коли сам Рафаель Альберті, друг Льорки і його колега по літературному руху «Генерація 27 року», прочитав їх на вечорі пам’яті свого товариша у його кімнаті в Студентській резиденції Мадридського університету.

«Федеріко був найдивовижнішим, — розповідав тоді Альберті, для якого громадянська війна почалася з розстрілу поета і закінчилася зі смертю Антоніо Мачадо „неподалік французьких концентраційних таборів“. — Гарсія Льорка був республіканцем, але не комуністом, як я. Я завжди вважав, що вбити мали мене, а не його».

Поезії, що ви їх тут прочитаєте, — не єдині, які пов’язують двох великих поетів Іспанії.

Льорка присвятив Альберті цілий цикл своїх поезій під назвою «Закінчальні пісні»; дещо з нього можна прочитати в моєму блозі у моєму та інших перекладах. Цілком цей цикл поезій доступний в Інтернеті у прекрасних перекладах російською («Песни для окончания»), а також в інтерпретації знаного українського перекладача Миколи Лукаша («Доспівки», стор. 138–148).

А у першому розділі збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» є цикл з трьох поезій під назвою «Федеріко Гарсія Льорці, поетові Гранади», датований 1924 роком.

Після смерті Льорки (який був розстріляний фашистами 19 серпня 1936 року поблизу Гранади) Рафаель Альберті присвятив його пам’яті ще кілька поезій, зокрема «Елегія поетові, який не мав померти (Федеріко Гарсія Льорка)», що увійшла до збірки «Від однієї миті до іншої (Поезія і історія)», виданої 1937 року, та «Федеріко» у збірці «Пісні верхів’я Аньене» (1967–1972).

Три наведені нижче поезії, які Федеріко Гарсія Льорка адресував (саме адресував, а не просто присвятив) своєму другові, є дуже особистісними. Їх не зрозуміє той, хто не читав збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» (1924) — цих ні на що не схожих віршів, які змушують вдихати на повні груди солоне морське повітря і дивитись на світ захопленими очима дитини, для якої фантазії, явища та істоти тонкого світу і краса світу матеріального сплавлені в єдине ціле й між ними ще немає границі, котру проводить зашкарублий розум дорослого. Збірка ця, наскільки мені відомо, також іще не перекладалася ані українською, ані російською; публікувались лише переклади окремих її поезій (та ще й часто не надто вдалі), які, вирвані з її цілісного контексту, втрачають усю свою чарівність.

Збірка «Моряк на суходолі» складається з трьох розділів; переклад третього з них, із однойменною назвою, ви знайдете у моєму блозі, де я публікувала її у кілька етапів. Не пошкодуйте часу на прочитання, це наразі біля 60 невеличких поезій, але читаються вони за одним духом і полишають по собі незгладне враження.

Щодо другої з наведених тут поезій Федеріко Гарсія Льорки, колискової, цікаво також ознайомитись із його лекцією під назвою «Колискові пісні». Неперевершений знавець народної пісенної творчості Іспанії, поет під час своїх мандрів збирав колискові по всій країні. Цю лекція у чудовому українському перекладі Михайла Москаленка опублікувано 1975 року у книжці «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво» з серії «Пам’ятки естетичної думки». Наведу лиш фрагмент її вступу:

«Кілька років тому, блукаючи по околицях Гранади, я почув спів сільської жінки, що саме вколисувала дитину. Мене завжди вражала пронизлива туга колискових пісень нашого краю, але ніколи раніше я не відчував цього так гостро. Підійшовши д неї, щоб записати пісню, я побачив, що це — вродлива андалузска, весела, без найменшого сліду меланхолії; але жива традиція спрацьовувала в ній так, що, скорившись їй, жінка ніби прислухалася до владних стародавніх голосів своєї крові. Відтоді я став збирати колискові пісні по всій Іспанії; я схотів дізнатися, якими мелодіями забарвлює Іспанія перший сон своїх дітей. Йдеться не про якийсь один тип чи про пісню, відому в такій-то окрузі. Ні, всі провінції в цьому різновиді співу виявляють свій поетичний характер і глибину своєї туги — від Астурії та Галісії до Андалузії та Мурсії, через шафрановий спокій Кастилії».

І ще один фрагмент, який пояснить роль у цій колисковій страшного біблійного Мафусаїла:

«На півдні лякають „биком“ або „царицею маврів“, у Кастилії — „ вовчицею“ і „циганкою“, на північ від Бургоса „вова“ чудодійно перетворюється на вранішню „зорю“. Це той самий спосіб присипляти дитину, до якого вдаються у Німеччині — кажуть, ніби прийде чорна вівця і покусає малого. Зосередження й робота думки, пошуки надійного схову й захисту від цих реальних чи уявних істот, навівають сон, хоч, може, і не в найкращий спосіб».

Ну а тепер, нарешті, після такої тривалої передмови, поглянемо, що говорить Федеріко своєму другові.

[1]

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

Ти, крадюжка морів.

Я, смаглий циган гір.

Най жиє пальма Єгипту

разом зі скойками й вимпелами!

Альберті, птаха тендітна,

лимон з лимонних гаїв.

Квітка з квіток, Федеріко,

у чорних кущах ожинових.

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

[2]

Колискова Рафаелеві,

коли він знов повернувсь у дитинство

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

Ай, буйне його бородище!

Та не бійся, сюди він не прийде.

Скажу йому, щоб проковтнув

не тебе, а хлопця сусідів.

Щойно ти склепиш повіки,

одразу станеш великим

капітаном усіх моряків.

Гей, Мафусаїле! Вільний!

Не бійся! Дивись, дивись!

Адольфіто Саласар,

твій приятель,

бабулі своїй салютує,

мереживними фіранками

розмахує він що є сили.

Нумо спати!

Чи в тебе безсоння?

Може, жовтого маку снодійного?

Зготую його тобі завтра.

А тепер, ти хочеш на човник свій?

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

[3]

Діво піску і піни,
доправ свого моряка мені.
Не моряка води,
а моряка вітру.

Але, Ка́дісе, морем повитий!
Ти далеко так не ходи!

У веселкову обитель
ходять тільки учені риби.
Вчений ступінь тобі
дощ начертав на чолі.
А мантія в тебе на тілі
із солоної води.

Тож, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

Попливу до твого моряка
сам я, Гранади правитель,
візьму твій корабель темних вод,
зі струменем замість правила.

Ти ж, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

[1]

Bandolero y todo

te quiero a mi modo.

Tú, raterillo del mar.

Yo, gitano de la sierra.

¡Viva la palma de Egipto

entre conchas y banderas!

Alberti, pájaro tierno,

limón de la limonera.

Federico, flor de todos

en la zarzamora negra.

Bandolero y todo

te quiero a mi modo.

[2]

«Berceuse» a Rafael

cuando se vuelva otra vez un niño

¡Rafael!

¡A cerrar ya mismo los ojos,

que viene Matusalén!

¡Ay qué barba tan espesa!

Aquí no viene, descuida.

Yo le diré que se coma

al niño de la vecina.

Luego serás un mandor

grande de marinería.

¡Matusalén, puedes irte!

¡No te asustes! ¡Mira, mira!

Adolfito Salazar

saludaba a su abuelita

agitando los visillos

de encajes y sedalina.

¡Pero vamos! ¿Te desvelas?

Adormidera amarilla

te daré mañana mismo.

¿Ahora quieres tu barquita?

¡Rafael!

¡A cerrar ya mismo los ojos!

¡Venga usted, Matusalén!

[3]

Virgen de arena y espuma,

llega a mí tu marinero.

No marinero del agua

sino marinero del viento.

¡Cádiz, que te cubre el mar!

¡No te vayas tan adentro!

Por el claustro de los iris

van los peces académicos.

Borla de lluvia en tu frente.

Toga de sal en tu cuerpo.

¡Cádiz, que te cubre el mar!

¡No te vayas tan adentro!

Yo, príncipe de Granada,

montaré a tu marinero

en un barco de agua muerta

con surtidores por remos.

¡Cádiz, que te cubre el mar!

¡No te vayas tan adentro!