Рафаель Альберті. Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

(1924)

I

(Осінь)

Уночі, коли вітру кинджал

мертве тіло літа заколював,

я побачив твій лик у своїй кімнаті,

твій циганський із темряви виступив профіль.

О, квітуча долино. Альфанхе річок,

почервонені чистою кров’ю квітковою

чагарів олеандрових. Луки і скот.

Й на гірському хребті розбишак усі сорок.

Ти збудивсь під шатром із оливових віт

біля малої квітки з пісень і поспівів,

із душею в полоні землі і повітря...

Ти полишив, солодкий, свої вівтарі,

де жертовна згоріла до тла вітряниця —

твоя муза єдина народного співу.

II

(Весна)

О, ви, подруги мої, на землі і на морі, —

Амаранто, Коралю, Полине й Лавандо,

Конюшино, Трилиснику водний, Трояндо, —

всі рослини води, гір, повітря і сонця.

Ви вінчаєте дюни, обдуті вітрами,

мов коштовні корони з коралів і квіту,

з амарантів, і місяців, і конюшини,

я із вами разом зустрічаю світання.

Вітри моря, прилиньте й на друга милого

подивіться: стоїть у вінку з моїх подруг,

прихилившись спиною до дюни високої!

Морські риби, виходьте, співайте зі мною:

— о, відкритий вітрам, я тебе називаю

лазуровою рибою, рибою гір багряно́ю!

III

(Літо)

Обернувшись на оленя вод довгоногого

вирушай, оп’янений полями й містами,

мчи туди, де заграв розливається море,

до хиткого гнізда рибалочки;

я ж бо вийду чекати на тебе, знесилений,

із ціпком тростяним на вершину зіпнуся,

тяжкі рани мої підставлятиму вітру,

спраглий голосу твого, один серед бурі.

Очерети тремкі й прохолодні твої

най напишуть ім’я моє, кликане вітром,

на твоїй, о ріка, швидкоплинній воді.

Й як розтане воно у твоїй білині,

полювання королю, мій оленю пінний,

ти вертайся тоді до вершин своїх гір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка (до I). Альфанхе (ісп. alfanje) — коротка вигнута шабля

A Federico García Lorca, poeta de Granada

(1924)

I

(Otoño)

En esta noche en que el puñal del viento

acuchilla el cadáver del verano,

yo he visto dibujarse en mi aposento

tu rostro oscuro de perfil gitano.

Vega florida. Alfanjes de los ríos,

tintos en sangre pura de las flores.

Adelfares. Cabañas. Praderíos.

Por la sierra, cuarenta salteadores.

Despertaste a la sombra de una oliva,

junto a la pitiflor de los cantares.

Tu alma de tierra y aire fue cautiva...

Abandonando, dulce, sus altares,

quemó ante ti una anémona votiva

la musa de los cantos populares.

II

(Primavera)

Todas mis novias, las de mar y tierra

—Amaranta, Coral y Serpentina,

Trébol del agua, Rosa y Leontina—,

verdes del sol, del aire, de la sierra;

contigo, abiertas por la ventolina,

coronándote están sobre las dunas,

de amarantos, corales y de lunas

de tréboles del agua matutina.

¡Vientos del mar, salid, y, coronado

por mis novias, mirad al dulce amigo

sobre las altas dunas reclinado!

¡Peces del mar, salid, cantad conmigo:

—Pez azul yo te nombro, al desabrigo

del aire, pez del monte, colorado!

III

(Verano)

Sal tú, bebiendo campos y ciudades,

en largo ciervo de agua convertido,

hacia el mar de las albas claridades,

del martín-pescador mecido nido;

que yo saldré a esperarte amortecido,

hecho junco, a las altas soledades,

herido por el aire y requerido

por tu voz, sola entre las tempestades.

Deja que escriba, débil junco frío,

mi nombre en esas aguas corredoras,

que el viento llama, solitario, río.

Disuelto ya en tu nieve el nombre mío,

vuélvete a tus montañas trepadoras,

ciervo de espuma, rey del monterío.


Мій альтернативний переклад третього вірша, що відповідає оригіналові класичним сонетним розміром, але, на відміну від оригіналу, має не сонетну, а наскрізно однакову асонансну риму:

III
(Літо)

Міста й поля усотуючи тілом,
на оленя води перетворившись,
рушай туди, де ранками ясними
гніздо рибалочки рожевіє на схилі;

а я чекатиму на тебе стишеним,
достиглим троском, зійду на вершину,
і там, самотній, зранений повітрям,
шукатиму твій голос між борвіями.

Най очерети, прохолодні й ніжні,
моє ім’я, що його знає вітер,
напишуть, річко, на поверхні плинній.

Й як у снігах твоїх воно розвіється,
ти повертайся на свої вершини,
королю полювань, олене пінний.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федерико Гарсиа Лорке, поэту Гранады

Минуя в беге города и веси,

спустись оленем пенных горных вод

на солнцепек приморского безлесья,

где только зимородок гнезда вьет.

И я, заждавшись, как небесной манны,

глотка живого с ледяных высот,

из камышей соленого лимана

тростинкой брошусь в твой водоворот.

И на ручье, который взял начало

из шалой глыбы снежного обвала,

свои инициалы напишу.

А ты, как пар сквозной и одинокий,

осоки запись растворив в потоке,

вернись к горам, и дубу, и плющу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Бориса Пастернака) 

Послухати в оригіналі