Зі збірки «Людина у засідці» (1937–1939)
Перша пісня
Відсахнулося поле,
побачивши лють, із якою
на людину людина накинулась.
Яке провалля відкрилося
між оливою і людиною!
Тварина, яка співає,
та тварина, що здатна
плакати, пускати коріння, —
згадала про свої пазурі.
Вона укривала ці пазурі
квітами, м’якістю, тихістю,
та зрештою їх оголює
з усією своєю жорстокістю.
І я чую їхнє потріскування
у себе в руках. Стережися,
синку, бо я готовий
занурити їх, устромити
просто у плоть твою ніжну.
Я повернувся до тигра.
Тримайся подалі — розірву.
Нині любов є мертва
і людина полює людину.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
Примітка. Книжку Ернандеса
«Людина у засідці» було знищено франкістами, однак два її екземпляри збереглися.
De «El hombre
acecha»
Canción primera
Se ha
retirado el campo
al ver
abalanzarse
crispadamente
al hombre.
¡Qué
abismo entre el olivo
y el
hombre se descubre!
El
animal que canta:
el
animal que puede
llorar
y echar raíces,
rememoró
sus garras.
Garras
que revestía
de
suavidad y flores,
pero
que, al fin, desnuda
en toda
su crueldad.
Crepitan
en mis manos.
Aparta
de ellas, hijo.
Estoy
dispuesto a hundirlas,
dispuesto
a proyectarlas
sobre
tu carne leve.
He
regresado al tigre.
Aparta,
o te destrozo.
Hoy el
amor es muerte,
y el
hombre acecha al hombre.
Песнь первая
Поля отступили,
увидев,
как судорожно
человек
бросается на
человека.
Какая бездна
открылась
меж оливою и
человеком!
Животное, что
поет,
животное, что
умеет
и плакать, и
корни пускать,
вспомнило про
свои лапы.
Оно одолевало их
и нежностью и
цветами,
но вот наконец
обнажило
с жестокостью
бесконечной,
как я обнажил
свои руки.
Беги и бойся их,
сын мой!
Когтями готов я
впиться
в легкое тело
твое.
Назад я вернулся,
к тигру.
Беги, не то
уничтожу!
Сегодня любовь —
это смерть,
Немає коментарів:
Дописати коментар