Сонет
Довгаста й мов зі збриженого срібла
примара — нічний вітер із зітханням
рану стару відкрив рукою сірою
і зник, а я лишивсь з моїм бажанням.
Кохання виразка, яке зі світлом
дарується й розпукою кривавою.
Розколина, де Філомела німо
свій ліс, м’яке гніздо і біль тримала.
Який солодкий гомін в собі чую!
Я вистягнусь отут, посеред квіту
непоказного. І хоча бездушно
витає поруч твоя врода — та жовтіє
вода в ріці і кров моя струмує
в зеленні запашнім і соковитім.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Soneto
Largo
espectro de plata conmovida
el
viento de la noche suspirando,
abrió
con mano gris mi vieja herida
y se
alejó: yo estaba deseando.
Llaga
de amor que me dará la vida
perpetua
sangre y pura luz brotando.
Grieta
en que Filomela enmudecida
tendrá
bosque, dolor y nido blando.
¡Ay qué
dulce rumor en mi cabeza!
Me
tenderé junto a la flor sencilla
donde
flota sin alma tu belleza.
Y el
agua errante se pondrá amarilla,
mientras
corre mi sangre en la maleza
mojada
y olorosa de la orilla.
Сонет
Непевний привид із срібла і лілій,
вночішній вітер, ронячи зітхання,
роз’ятрив давню рану, тонкокрилий,
і геть полинув: я увесь жадання.
Та рана, що лишилася по милій,
кров обновить і розів’є світання;
то буде Філомелі занімілій
гай і гніздо, відрада і страждання.
У голові шумує насолода...
Приляжу під рясним кущем шавлії,
де без душі твоя витає врода.
Бігуча хвиля звільна порудіє —
хай кров моя дзюркоче, то не шкода,
по зіллю, що волого духмяніє.
* * *
Простягуючи руки срібляні,
плакучий вітер темряви й світання
відкрив мого кохання рану в сні
і віддаливсь; я повен був жадання.
Це рана, що дає життя мені,
а крові й світлу — чисте проростання;
німіючої Філомели дні,
гніздо, ліси й тумани для співання.
Як солодко в душі хтось гомонить!
Там, де пливе твоя бездушна врода,
я біля квітки ляжу під блакить.
І пожовтіє річка темновода,
а кров моя пов’ється, наче нить,
по хащах мокрих, де не спить природа.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Дмитра Павличка)
Сонет
Вздыхая, ветер
ночи, призрак странный, —
он отливает
серебром надменно, —
раскрыл края моей
старинной раны;
он улетел,
желанье неизменно.
Жизнь в язву
превратит любовь так рано,
и хлынут кровь и
чистый свет из плена;
в ней, как в
щели, гнездо среди тумана
найдет немеющая
Филомена.
О, нежный шум в
ушах! На землю лягу,
бездушные цветы оберегая, —
я тем служу твоей
красе, как благу.
И пожелтеют воды,
пробегая,
и выпьет кровь
мою — живую влагу
душистая трава
береговая.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Овадия Савича)
Послухати в оригіналі
Немає коментарів:
Дописати коментар