Льорка і Неруда. Вшанування Рубена Даріо

Буенос-Айрес, 1933 рік. На бенкеті, влаштованому ПЕН-клубом на честь прибулих до Аргентини чилійського поета Пабльо Неруди (призначеного сюди консулом) та еспанського поета і драматурга Федеріко Гарсії Льорки (який приїхав ставити свою п’єсу) виступають ці двоє поетів.

Неруда. Пані...

Льорка. ...та панове! У тавромахії існує прийом, що зветься «аль алімон», коли двоє тореро дражнять бика одним плащем.

Неруда. Так і ми з Федеріко — ніби з’єднані невидимим електричним проводом — у парі виступимо перед шановним зібранням.

Льорка. За усталеним звичаєм на подібних зібраннях поети демонструють своє живе слово — хай то срібне, а чи дубове, та вітають своїх друзів і товаришів.

Неруда. Проте ми виведемо сюди із темряви небуття того, чия смерть була більшою за інші смерті, вдівця життя, яке він палко кохав. Ми сховаємося в тіні його сяючої темряви і будемо знову і знову повторювати його ім’я, допоки могутність його не вийде із забуття.

Льорка. І з ніжністю пінгвінів привітавши найвитонченішого поета Амадо Вільяра, ми кинемо на стіл велике ім’я, хоч від того вдрізки розіб’ються келихи, злетять у повітря виделки, шукаючи око, куди можна встромитися, і потужна морська хвиля зірве скатертини. Так назвемо ж ім’я поета Америки та Еспанії: Рубен...

Неруда. ...Даріо! Адже пані...

Льорка. ...та панове...

Неруда. ...де в Буенос-Айресі площа Рубена Даріо?

Льорка. Де пам’ятник Рубенові Даріо?

Неруда. Він так любив парки! Де він, парк Рубена Даріо?

Льорка. Де бодай квіткова крамниця імені Рубена Даріо?

Неруда. Де яблука і яблуневий сад Рубена Даріо?

Льорка. Де зліпок руки Рубена Даріо?

Неруда. Де олія, запашиста смола, лебідь, названі на честь Рубена Даріо?

Льорка. Рубен Даріо спочиває «у рідному Нікарагуа», під жахливим мармуровим левом, з тих, що їх багатії встановлюють коло дверей своїх будинків.

Неруда. Штампований лев — йому, родоначальникові левів, беззорий лев — тому, хто освячував зірки.

Льорка. Одним прикметником він наповнював усе навколо голосами сельви і, подібно до володаря мов Фрая Луїса де Гранада, створював сузір’я з лимона, ноги оленя і жахливої безмежности молюска; він переносив нас у море, оселивши фрегати й тіні у наших зіницях, і, наче джин, одним порухом простягав величезний бульвар над найсірішим вечором, який лише знало небо, він нарівні вітався з темним південно-західним вітром і вдихав його на повні груди, як належить поетові-романтикові; та завмирав непорушно, спершись на коринфську капітель із виразом іронічно-печального сумніву усіх епох.

Неруда. Багряне його ім’я заслуговує на те, аби ми пам’ятали розчахнені ним горизонти, жахливий біль його серця, його розпечені до червоного сумніви, його зішестя колами пекла і сходження на вершини замків слави, усі ці ознаки величі поета — нині, завжди і на віки вічні.

Льорка. Еспанський поет, він навчив усю Еспанію — від уславлених маестро до зеленої юні — універсальности та шляхетности, яких бракує сучасним поетам. Він став учителем для Вальє-Інклана, Хуана Рамона Хіменеса та братів Мачадо, і його голос просочив водою та селітрою ріллю нашої сивочолої мови. Від Родріго Каро і до братів Архенсола й Хуана де Аргіхо еспанська мова не знала такого бенкету слів, такого потрясіння консонансів, такого сяйва й майстерности творення форм, як у Рубена Даріо. І, мов рідні, він сходив усі землі Еспанії, від пейзажів Веласкеса до багать Гойї, від меланхолії Кеведо до ніжного яблучного рум’янцю мальоркських селянок.

Неруда. Приливна хвиля теплого північного моря занесла його до Чилі й викинула на визублене кам’янисте узбережжя, і океан бив у нього піною та дзвонами, а чорний вітер Вальпараїсо сповнював його дзвінкою сіллю. Тож зведемо цього вечора йому пам’ятник з повітря, де звучать голоси і клубочаться тумани, де відбиваються дрібні й величні події життя, достоту такий, як його неймовірна поезія, пройнята звуками і видіннями.

Льорка. Але на цю повітряну статую я хочу покласти його кров, мов коралову гілку, яку гойдає море, та його нерви, подібні на сніп проміння на світлині, його голову мінотавра, на якій гонгоріанский сніг розцвічено зграйкою колібрі; його блудний відсутній погляд багатія, чий єдиний скарб — сльози, і також його вади. Забур’янілі книжкові полиці, де звучать порожняви флейти, коньячні пляшки його драматичного сп’яніння, його чарівний несмак і зухвале марнословство, які надавали людяности стовпищам його віршів. Поза канонами, формами і школами тріумфально крокує його велика поезія, розсипаючи плоди своєї щедротної природи.

Неруда. Федеріко Гарсія Льорка, еспанець, і я, чилієць, відмовляємося від чільного місця у нашому дружньому зібранні заради цієї величної тіні, чий спів піднісся над наш і чий досі нечуваний голос прославив землю Аргентини, на яку нам довелося ступити.

Льорка. Нас, Пабльо Неруду, чилійця, і мене, еспанця, поєднали наша мова і великий поет — нікарагуанський, аргентинський, чилійський та еспанський — Рубен Даріо.

Неруда та Льорка. На честь і славу якого ми підносимо наш келех.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Оригінал цього виступу міститься у книзі спогадів Пабльо Неруди «Зізнаюсь: я жив» («Confieso que he vivido»)

De: Pablo Neruda «Confieso que he vivido»

Neruda: Señoras...

Lorca:    ...y señores: Existe en la fiesta de los toros una suerte llamada "toreo del alimón", en que dos toreros hurtan su cuerpo al toro cogidos de la misma capa.

Neruda: Federico y yo, amarrados por un alambre eléctrico, vamos a parear y a responder esta recepción muy decisiva.

Lorca:    Es costumbre en estas reuniones que los poetas muestren su palabra viva, plata o madera, y saluden con su voz propia a sus compañeros y amigos.

Neruda: Pero nosotros vamos a establecer entre vosotros un muerto, un comensal viudo, oscuro en las tinieblas de una muerte más grande que otras muertes, viudo de la vida, de quien fuera en su hora marido deslumbrante, nos vamos a esconder bajo su sombra ardiendo, vamos a repetir su nombre hasta que su poder salte del olvido.

Lorca:    Nosotros vamos, después de enviar nuestro abrazo con ternura de pingüino al delicado poeta Amado Villar, vamos a lanzar un gran nombre sobre el mantel, en la seguridad de que se han de romper las copas, han de saltar los tenedores, buscando el ojo que ellos ansían, y un golpe de mar ha de manchar los manteles. Nosotros vamos a nombrar al poeta de América y de España: Rubén...

Neruda: Darío. Porque, señoras...

Lorca:    y señores...

Neruda: ¿Dónde está, en Buenos Aires, la plaza de Rubén Darío?

Lorca:    ¿Dónde está la estatua de Rubén Darío?

Neruda: El amaba los parques. ¿Dónde está el parque Rubén Darío?

Lorca:    ¿Dónde está la tienda de rosas de Rubén Darío?

Neruda: ¿Dónde está el manzano y las manzanas de Rubén Darío?

Lorca:    ¿Dónde está la mano cortada de Rubén Darío?

Neruda: ¿Dónde está el aceite, la resina, el cisne de Rubén Darío?

Lorca:    Rubén Darío duerme en su "Nicaragua natal" bajo su espantoso león de marmolina, como esos leones que los ricos ponen en los portales de sus casas.

Neruda: Un león de botica al fundador de leones, un león sin estrellas a quien dedicaba estrellas.

Lorca:    Dio el rumor de la selva con un adjetivo, y como fray Luis de Granada, jefe de idiomas, hizo signos estelares con el limón, y la pata de ciervo, y los moluscos llenos de terror e infinito: nos puso al mar con fragatas y sombras en las niñas de nuestros ojos y construyó un enorme paseo de gin sobre la tarde más gris que ha tenido el cielo, y saludó de tú a tú el ábrego oscuro, todo pecho, como un poeta romántico, y puso la mano sobre el capitel corintio con una duda irónica y triste de todas las épocas.

Neruda: Merece su nombre rojo recordarlo en sus direcciones esenciales con sus terribles dolores del corazón, su incertidumbre incandescente, su descenso a los espirales del infierno, su subida a los castillos de la fama, sus atributos de poeta grande, desde entonces y para siempre e imprescindible.

Lorca:    Como poeta español enseñó en España a los viejos maestros y a los niños, con un sentido de universalidad y de generosidad que hace falta en los poetas actuales. Enseñó a ValleInclán y a Juan Ramón Jiménez, y a los hermanos Machado, y su voz fue agua y salitre, en el surco del venerable idioma. Desde Rodrigo Caro a los Argensolas o don Juan Arguijo no había tenido el español fiestas de palabras, choques de consonantes, luces y forma como en Rubén Darío. Desde el paisaje de Velázquez y la hoguera de Goya y desde la melancolía de Quevedo al culto color manzana de las payesas mallorquinas, Darío paseó la tierra de España como su propia tierra.

Neruda: Lo trajo a Chile, una marea, el mar caliente del Norte, y lo dejó allí el mar, abandonado en costa dura y dentada, y el océano lo golpeaba con espumas y campanas, y el viento negro de Valparaíso lo llenaba de sal sonora. Hagamos esta noche su estatua con el aire atravesada por el humo y la voz y por las circunstancias, y por la vida, como ésta su poética magnífica, atravesada por sueños y sonidos.

Lorca:    Pero sobre esta estatua de aire yo quiero poner su sangre como un ramo de coral agitado por la marea, sus nervios idénticos a la fotografía de un grupo de rayos, su cabeza de minotauro, donde la nieve gongorina es pintada por un vuelo de colibríes, sus ojos vagos y ausentes de millonario de lágrimas, y también sus defectos. Las estanterías comidas ya por los jaramagos, donde suenan vacíos de flauta, las botellas de coñac de su dramática embriaguez, y su mal gusto encantador, y sus ripios descarados que llenan de humanidad la muchedumbre de sus versos. Fuera de normas, formas y espuelas queda en pie la fecunda sustancia de su gran poesía.

Neruda: Federico García Lorca, español, y yo, chileno, declinamos la responsabilidad de esta noche de camaradas, hacia esa gran sombra que cantó más altamente que nosotros, y saludó con voz inusitada a la tierra argentina que posamos.

Lorca:    Pablo Neruda, chileno, y yo, español, coincidimos en el idioma y en el gran poeta nicaragüense, argentino, chileno y español, Rubén Darío.

Neruda y Lorca: Por cuyo homenaje y gloria levantamos nuestro vaso.

Російський переклад виступу двох поетів, авторства Людмили Синянської, було опубліковано багатьох виданнях, зокрема у перекладі книжки Пабльо Неруди «Признаюсь: Я жил», у «Гарсиа Лорка в воспоминаниях современников» та у різних виданнях творів Льорки. Нижче я наводжу фрагмент спогадів Неруди, у якому він розповідає про той виступ.

В 1932 году после двухмесячного путешествия по морю я вернулся в Чили. Там я опубликовал «Восторженного пращника», который странствовал со мною, и «Местожительство — Земля»1, которое написал на Востоке. В 1933 году меня назначили чилийским консулом в Буэнос-Айресе, и в августе я приехал туда.

Почти в одно время со мной в этот город приехал Федерико Гарсиа Лорка — ставить там с труппой Лолы Мембривес свою трагедию «Кровавая свадьба». Мы познакомились в Буэнос-Айресе, потом писатели и друзья не раз устраивали там праздники в нашу честь. По правде сказать, случались и неприятности. У Федерико были противники. И у меня они были всегда, да и по сей день в них нет недостатка. Им, этим противникам, словно неймется, они норовят погасить свет, чтобы тебя не было видно. Так случилось и в тот раз. Пен-клуб решил устроить в нашу с Федерико честь в отеле «Пласа» банкет, и когда выяснилось, что многие захотели принять в нем участие, кто-то целый день названивал по всем телефонам, оповещая, что торжество отменяется. Постарались на славу, обзвонили всех — даже директору отеля позвонили, даже телефонистке и шеф-повару, чтобы не принимали поздравлений и не готовили ужина. Но их затея провалилась, и мы все-таки встретились с Гарсиа Лоркой в кругу сотни аргентинских писателей.

Мы их удивили. Мы приготовили им речь аl alimón. Вы, наверное, не знаете, что значит это слово, да и я не знал. Федерико, который был мастером на всякие выдумки и розыгрыши, объяснил:

«Есть такой прием, когда два тореро выступают против одного быка с одним плащом на двоих. Это опаснейший прием в тавромахии. И потому видеть его можно очень редко. Такое случается два или три раза в сто лет, и возможно это лишь в том случае, если два тореро — родные братья или у них одна кровь. Вот это и называется бой аl alimón. И то же самое сегодня мы проделаем с речью».

И мы это проделали, но никто заранее ничего не знал. Когда пришел момент поблагодарить президента Пен-клуба за банкет, мы поднялись оба разом, как два тореро, чтобы сказать одну речь. Все сидели за отдельными столиками, Федерико — в одном конце зала, я — в другом, и когда мы оба встали, то сидевшие рядом со мной, думая, что вышла ошибка, принялись дергать меня за пиджак, чтобы я сел, а те, кто сидел рядом с Федерико, дергали его. Мы стали говорить вместе, я начал: «Дамы...», он подхватил: «...и господа», и вступали по очереди так, что получилась единая речь. Речь эта была посвящена Рубену Дарио, и мы с Гарсиа Лоркой — при том, что никто не мог заподозрить нас в модернизме,— восславили Рубена Дарио как одного из великих создателей поэтической речи в испанском языке.

Вот текст этого выступления.

Неруда. Дамы...

Лорка.   ....и господа! Вам, должно быть, случалось видеть, как на корриде двое тореро дразнят быка одним плащом; прием этот называется «упряжка».

Неруда. Так и мы с Федерико — не зря же мы связаны током высокого напряжения — решились вдвоем выступить против почтеннейшей публики.

Лорка.   Согласно обычаю в подобных случаях поэты приветствуют всех собравшихся, обращая к ним свое живое слово — золотое или дубовое, какое есть.

Неруда. А мы хотим позвать сюда того, кто уже не сядет с нами за один стол: смерть, огромней других смертей, увела его в темноту, и жизнь, которую он так пылко любил, овдовела. Но мы будем повторять его имя до тех пор, пока мощь его не возникнет из забытья, а мы не укроемся в его жаркой тени.

Лорка.   И с нежностью пингвинов поприветствовав тончайшего поэта Амадо Вильяра, бросим на скатерть арены великое имя, и пусть вдребезги разлетятся бокалы, пусть взовьются вилки, грозя впиться в глаз, пусть накатит волна и сорвет скатерть. Так назовем же имя поэта Америки и Испании: Рубен...

Неруда. ...Дарио. И позвольте осведомиться, дамы...

Лорка.   ...и господа...

Неруда.          ...где в Буэнос-Айресе площадь Рубена Дарио?

Лорка.   Где памятник Рубену Дарио?

Неруда. Он так любил парки! Где парк имени Рубена Дарио?

Лорка.   Где хотя бы цветочная лавка имени Рубена Дарио?

Неруда. Где яблоневый сад Рубена Дарио?

Лорка.   Где слепок руки Рубена Дарио?

Неруда. Где мед, курильница, лебедь Рубена Дарио?

Лорка.   Рубен Дарио спит «у себя на родине», в Никарагуа, и на могиле его разлегся жуткий мраморный лев — вроде тех, что дрыхнут у парадных подъездов богатых особняков.

Неруда. Штампованный лев — ему, вожаку львиной стаи, безглазый лев — ему, творцу созвездий.

Лорка.   Одним-единственным прилагательным он мог заставить шелестеть лес; как фрай Луис де Гранада, вожатый языка, он обратил в звездные знаки лимон, оленье копытце и бездонную жуть кальмара, и покорное ему море затопило наши зрачки, и огромный джинн с парусами и призраками взмыл над серым вечером, самым серым из вечеров. Темный южный ветер бился в грудь поэта, а он, как истинный романтик, шел навстречу ветру и с той же неизменной улыбкой — изверившейся, ироничной, печальной — останавливался в задумчивости, прислоняясь к коринфской колонне.

Неруда. Так пусть же память воскресит его багряное имя, муку его сердца, его яростные сомнения, его сошествие в больничный ад и вознесение к замку славы, ибо велик он — поэт — ныне, присно и во веки веков.

Лорка.   Испанский поэт, он стал для всей пишущей Испании — от мала до велика — образцом благородства. Он ощущал свою сопричастность вселенной — как недостает этого чувства нашим теперешним поэтам! Скольким обязаны ему Валье-Ииклан, Хуан Рамон Хименес и братья Мачадо! Пашня нашего древнего языка впитала свежую воду и едкую селитру его речи. От Родриго Каро и до братьев Архенсола и Хуана де Аргихо испанский язык не знал такого пиршества звуков, такой игры консонансами, такого света и мастерства, каким одарил его Рубен Дарио. Дарио прошел по испанской земле и всю ее — от пейзажей Веласкеса до костров Гойи, от скорбей Кеведо до шафранных крупов балеарских крестьянок — полюбил как родную.

Неруда. Морская волна, теплое северное течение занесло его в Чили ц выбросило на зазубренное, каменистое побережье, а океан, раскачивая колокола, накрывал его пеной, и черный ветер Вальпараисо оседал на нем звонкой солью. Так пусть же памятником ему реет сегодня в этом зале изваянная из ветра статуя, пронизанная дымом и голосами, миром и жизнью, подобная его изумительной, сотканной из грез и гласных поэзии.

Лорка.   И пусть она обретет его кровь — зыблемые волнами ветви коралла, его нервы — замерший на фотографии сноп лучей, его голову минотавра, припорошенную гонгорианским снегом, расцвеченным стайкой колибри; его смутный отсутствующий взгляд — взгляд богача, чье единственное сокровище — слезы. И все его изъяны. Книжные полки, уже поросшие бурьяном, где звучат пустоты флейты, коньячные бутылки мучительных запоев, его дурной и завораживающий вкус, его безалаберное многословие, распирающее плоть стиха. Вне канонов, течений, направлений и школ живет и сейчас его поэзия, щедрая и прекрасная.

Неруда. Федерико Гарсиа Лорка, испанец, и я, чилиец, призываем вас вместе с нами склониться перед великой тенью того, чья песня громче нашей, перед тем, кто дотоле неслыханным словом восславил землю, на которую и нам довелось ступить, — землю Аргентины.

Лорка.   Нас, Пабло Неруду, чилийца, и меня, испанца, сроднил язык, на котором мы говорим, и великий поэт — никарагуанский, аргентинский, чилийский, испанский — Рубен Дарио...

Неруда и Лорка. Так поднимем бокалы в честь этого славного имени.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Людмилы Синянской)