Із циклу «Поема канте хондо»:
— «Силует петенери»
Путь
Сто верхівців у жалобі —
куди скачуть
низьким небом,
що сягає помаранчів?
Кордова їх, ні Севілья
не побачать.
Ні Гранада, що за морем
здавна плаче.
Сонні коні їх нестимуть
між хрестами
лабіринтом,
в якім спів тремтить і тане.
«Ай!» — сім скриків їхніх
вітер пронизали;
куди мчать сто андалузців
помаранчевих?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
Camino
Cien jinetes
enlutados,
¿dónde irán,
por el cielo yacente
del naranjal?
Ni a Córdoba ni a
Sevilla
llegarán.
Ni a Granada la que
suspira
por el mar.
Esos caballos
soñolientos
los llevarán,
al laberinto de las
cruces
donde tiembla el
cantar.
Con siete ayes
clavados,
¿dónde irán,
los cien jinetes
andaluces
del naranjal?
Дорога
Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібного
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (пер. Миколи
Лукаша)
Дорога
Сто всадников,
одетых в траур,
Куда спешат
По апельсинным
рощам неба
В закатный час?
Ни Кордовы и ни
Севильи
Им не видать,
Ни той Гранады,
что по морю
Грустит всегда.
Их кони, полны
сонной дрёмы,
Несут туда,
Где лабиринт
крестов склонённых,
Где песнь моя...
Куда, издав семь
воплей скорбных,
Куда спешат
По апельсинным рощам неба
Сто этих
андалусцев конных
В закатный час?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Федора Кельина)
Дорога
Едут сто конных в черном,
головы опустив,
по небесам, простертым
в тени олив.
Им не с Севильей, ни с
Ко̀рдовой
встреча не суждена,
да и с Гранадой, что с
морем
разлучена.
Сонно несут их кони,
словно не чуя нош,
в город крестов, где
песню
бросает в дрожь.
Семь смертоносных криков
всем им пронзили грудь.
По небесам упавшим
лежит их путь.
Послухати в оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар