Із циклу «Поема канте хондо»:
Хода сигірійїВ темряві метеликовій
смаглявовида дівчина,
туман за нею зміїться
білою рікою.
Земля, створе́на зі світла;
небо з плоті земної.
Тіло скуте тремтінням
ритму, що все не з’явить ся;
серце в неї зі срібла
і кинджал у правиці.
Куди ідеш, сигірійє,
за ритмом цим, бездумково?
Який вбере в себе місяць
вапно й олеандр твого болю?
Земля, створена зі світла;
небо з плоті земної.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
El paso de la seguiriya
Entre mariposas negras,
va una muchacha
morena
junto a una blanca
serpiente
de niebla.
Tierra de luz,
cielo de tierra.
Va encadenada al
temblor
de un ritmo que nunca
llega;
tiene el corazón de
plata
y un puñal en la
diestra.
¿Adónde vas,
siguiriya
con un ritmo sin
cabeza?
¿Qué luna recogerá
tu dolor de cal y
adelfa?
Tierra de luz,
cielo de tierra.
Крок сігірійї
Крізь рій метеликів чорних
Крок сігірійї
Крізь рій метеликів чорних
смагляве дівча ступає.
Біляста змія туману
над нею звисає.
Небо земне.
Земля розсвітає.
Йде зречена на тремтіння,
полонена вічним ритмом.
Книжка — у руці у правій
а серце дівоче — з срібла.
Куди ідеш, сігірійя,
твій ритм голови не має,
твій біль з вапна й олеандрів
вже й місяць не позбирає.
Небо земне.
Земля розсвітає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Василя Стуса)
Біляста змія туману
над нею звисає.
Небо земне.
Земля розсвітає.
Йде зречена на тремтіння,
полонена вічним ритмом.
Книжка — у руці у правій
а серце дівоче — з срібла.
Куди ідеш, сігірійя,
твій ритм голови не має,
твій біль з вапна й олеандрів
вже й місяць не позбирає.
Небо земне.
Земля розсвітає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Василя Стуса)
Крок сигірійї
Рій метеликів аж чорний,
а сама вона смуглява.
Величезним білим змієм
котиться туман.
Гори в німбі,
небо грає.
Йде, пронизана ударом
недомовленого ритму;
її серце — чисте срібло,
а в ручі кинджал.
Сигірійє, куди йдеш ти,
у пориві небувалім?
Зріже місяцевий серп
твою тугу з крейди й лавра?
Гори в німбі,
Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в’ється
білого туману.
Земля у
сяйві —
о земний
раю!
Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.
Земля у
сяйві —
о земний
раю!
Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв’янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?
Земля у
сяйві —
о земний
раю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (пер. Миколи
Лукаша)
Бьется о смуглые плечи
бабочек черная стая.
Белые змеи тумана
след заметают.
И небо
земное
над
млечной землею.
Идет она пленницей ритма,
который настичь
невозможно,
с тоскою в серебряном
сердце,
с кинжалом в серебряных
ножнах.
Куда ты несешь, сигирийя,
агонию певчего тела?
Какой ты луне завещала
печаль олеандров и мела?
И небо
земное
над
млечной землею.
. . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Немає коментарів:
Дописати коментар