Для кого я пишу
Для кого я пишу? — питали мене критики, журналісти і просто цікаві.
Не для цього статечного сеньйора в піджаку, не для його
сердитих вус і навіть не для його вказівного пальця, що свариться на сумні
хвилі музики.
І також не для он того екіпажу чи схованої у ньому сеньйори (чий лорнет виблискує за склом холодним променем).
Я пишу, мабуть, для тих, хто мене не читає. Для цієї жінки,
що біжить вулицею так, ніби має відчинити двері світанню.
Чи для цього старого, який дрімає на лаві посеред маленької площі,
поки навзахіднє сонце торкається його з любов’ю, оповиває і розчиняє у своєму
промінні.
Для усіх, хто мене не читає, кому немає до мене діла, а все
ж є до мене діло (хоч вони про мене навіть не знають).
Для цієї дівчинки, що, проходячи повз, не зводить з мене
очей, моєї випадкової товаришки по цьому життю.
І для цієї старенької, яка бачила життя, сидячи біля своїх дверей,
і породила стільки життів, а також для її втомлених рук.
Пишу для закоханого: того, що пройшов із безнадією в очах;
того, якого почули; того, що проминув мене, не кинувши погляду; і того, що впав
замертво, коли запитав і його не почули.
Пишу для усіх. А над усе для тих, хто мене не читає. Для
кожного окремо і для загалу. І для грудей, і для вуст, і для вух, у яких, хоч
вони мене ніколи не чули,
звучать мої слова.
II
Але також пишу для убивці. Для того, хто із заплющеними
очима обагрив свої груди кров’ю і скоштував смерти, і живився нею, і втратив
людську подобу.
Для того, хто став диба від обурення і обрушився на світ.
І для мертвих жінок, і для мертвих дітей, і для чоловіків в
агонії.
І для того, хто тихо відкрив газ, і його внутрішнє місто розсипалось
на порох, і світання зустріла лише гора трупів.
І для невинного дівчати з його посмішкою, його серцем, його монеткою
на ланцюжку, коли ватага грабіжників пройшла стороною.
І для ватаги грабіжників, яку, у її відчайдушній гонитві,
ось-ось поглинуть води.
І для цих вод, для цього безкрайого моря.
О ні, не безкрайого. Для моря з берегами, з його майже
людськими межами, такого, мов живі груди.
(Хлопчик уже входить до нього, і плюскається у воді, і море,
серце моря, пульсує у цьому плюскоті.)
І для останнього погляду, для остаточного Останнього Погляду,
у глибині якого хтось спить.
Усі сплять. Вбивця і жертва несправедливости, і регулювальник,
і новонароджений, і покійник, і м’який, і жилавий, і жорсткий, мов бик.
Для того, хто загрожує, і того, кому загрожують, для доброго
і сумного, для голосу без матерії
і для усієї матерії світу.
Для тебе, людино без визначення, яка мимохіть читає ці рядки.
Для тебе, і усього, що є в тобі живого,
я пишу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Para quién escribo
I
¿Para quién escribo?, me preguntaba el cronista, el periodista o simplemente el curioso.
¿Para quién escribo?, me preguntaba el cronista, el periodista o simplemente el curioso.
No
escribo para el señor de la estirada chaqueta, ni para su bigote enfadado,
ni siquiera para su alzado índice admonitorio entre las tristes
ondas de música.
Tampoco
para el carruaje, ni para su ocultada señora (entre vidrios, como un rayo
frío, el brillo de los impertinentes).
Escribo
acaso para los que no me leen. Esa mujer que corre por la calle como si fuera
a abrir las puertas a la aurora.
O ese
viejo que se aduerme en el banco de esa plaza chiquita, mientras el sol
poniente con amor le toma, le rodea y le deslíe suavemente en sus luces.
Para
todos los que no me leen, los que no se cuidan de mí, pero de mí se cuidan (aunque
me ignoren).
Esa
niña que al pasar me mira, compañera de mi ventura, viviendo en el mundo.
Y esa
vieja que sentada a su puerta ha visto vida, paridora de muchas vidas, y
manos cansadas.
Escribo
para el enamorado; para el que pasó con su angustia en los ojos; para el
que le oyó; para el que al pasar no miró; para el que finalmente cayó
cuando preguntó y no le oyeron.
Para
todos escribo. Para los que no me leen sobre todo escribo. Uno a uno, y la
muchedumbre. Y para los pechos y para las bocas y para los oídos
donde, sin oírme,
está mi
palabra.
II
Pero
escribo también para el asesino. Para el que con los ojos cerrados se arrojó
sobre un pecho y comió muerte y se alimentó, y se levantó
enloquecido.
Para el
que se irguió como torre de indignación, y se desplomó sobre el mundo.
Y para
las mujeres muertas y para los niños muertos, y para los hombres agonizantes.
Y para
el que sigilosamente abrió las llaves del gas y la ciudad entera pereció, y
amaneció un montón de cadáveres.
Y para
la muchacha inocente, con su sonrisa, su corazón, su tierna medalla, y por allí
pasó un ejército de depredadores.
Y para
el ejército de depredadores, que en una galopada final fue a hundirse en las
aguas.
Y para
esas aguas, para el mar infinito.
Oh, no
para el infinito. Para el finito mar, con su limitación casi
humana, como un pecho vivido.
(Un
niño ahora entra, un niño se baña, y el mar, el corazón del mar, está en ese
pulso.)
Y para
la mirada final, para la limitadísima Mirada Final, en cuyo seno alguien duerme.
Todos
duermen. El asesino y el injusticiado, el regulador y el naciente, el finado y el
húmedo, el seco de voluntad y el híspido como torre.
Para el
amenazador y el amenazado, para el bueno y el triste, para la voz sin materia,
y para
toda la materia del mundo.
Para
tí, hombre sin deificación que, sin quererlas mirar, estás leyendo estas letras.
Para tí
y todo lo que en ti vive,
yo
estoy escribiendo.
Для кого я пишу
Случается,
репортер или литературный критик, а то и просто
кто-нибудь из
любопытствующей публики
спрашивает меня:
«Для кого ты пишешь?»
Ну, уж конечно, я
пишу не для этого господина
в сюртуке
щегольского покроя, и тем более не
для его сердитых
усов,
и даже не ради
его указательного пальца,
грозящего в такт
похоронному маршу.
Наплевать мне
также на всяческие кареты и экипажи,
равно как и на их
содержимое (видите, там,
за стеклом,
ледяными молниями посверкивают лорнеты).
Пишу я, пожалуй,
для тех, кто меня не читает.
Вот, например,
для этой женщины,
которая стремглав
бежит по проулку, словно боится,
что опоздает
отворить двери рассвету.
Или для этого
старика, который прикорнул на скамейке
и не замечает
того, как закатное солнце
любовно обхаживает
его своими лучами.
Я пишу для всех
своих не-читателей, которым
нет до меня
никакого дела, но которым
я все-таки нужен,
хотя они обо мне и не знают.
Для этой вот
девушки, взглянувшей на меня мимоходом, —
ведь мы с ней
собратья по невероятному приключению
под названием
«жизнь».
Для этой
ссутулившейся у порога старухи,
которая сама
породила столько жизней и столько
натруженных
жизнью ладоней.
Я пишу для
влюбленных; пишу
для всевозможных
прохожих:
для того, кто
пронес мимо меня свои печальные
глаза; для того,
кто даже и не взглянул в мою
сторону, для
того, наконец, кто рухнул замертво,
потому что трижды
кричал нам, а мы его не услышали.
Я пишу для всех.
Но прежде всего, повторяю, —
для тех, кто меня
не читает.
Я пишу для
каждого в отдельности и для всех скопом.
Пишу для сердец,
для губ, для ушей, которые,
может быть, и не
слышат меня, но все равно
внимают моему
слову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Сергея
Гончаренко)
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар