Зі збірки «На південь», 1982
Про поезію
Ну що я можу сказати/
її тепер читають мало/
та й тих хто читає небагато/
усі заклопотані світовою кризою/ та
потребою щодня їсти/ справа
безперечно важлива/ а втім я собі пригадую
як помер від голоду мій дядько хуан/
він казав що і не думає про їжу і взагалі у нього все гаразд/
негаразди почалися потому/
бо на труну бракувало грошей/
і коли зрештою по нього приїхала муніципальна вантажівка/
дядько хуан скидався на пташку/
ті з муніципалітету кинули на нього зневажливий погляд/
і пробурчали що їм знову завдають клопоту/
що вони люди і ховають людей/ а не таких
пташок як дядько хуан/ а він ще й співав без перестанку
цьвірінь та цьвірінь дорогою до крематорію/
оце вже їм здалося неповагою/
йому звеліли стулити пельку ще й стусаном почастували/
та цвірінькання все пурхало кабіною аж у головах їм зацвірінькало/
таким уже був мій дядько хуан/ над усе любив співати/
і з якої скажіть то причини мав би мовчати після смерти/
так цвірінькаючи опинився у печі/ ще й попіл його трохи
поцвірінькав/
а чиновники червоні від сорому втуплялись у власні черевики/
та
повернімося до поезії/
поетам нині ведеться кепсько/
їх тепер мало читають/ та й тих хто читає небагато/
цей фах більше не в пошані/ і з кожним днем поетові все важче
змагатись за дівоче кохання/
стати кандидатом в президенти/ отримати кредит у крамниці/
лицар подвигів не чинить аби бути оспіваним поетом/
король не платить три червонці за натхненого вірша/
і ніхто не знає чи так сталось бо попереводились дівчата/ крамарі/
королі/ чи лицарі/
а чи зійшли на пси самі поети/
може винні усі одразу
й нема сенсу над тим застановлятись/
але втішно усе таки знати що хтось іще здатен цвірінькати
коли цього найменше чекають/
як мій дядько хуан після смерти/ і я сьогодні
аби ви мене полюбили.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «Los poemas de Julio Grecco», en «Hacia el sur», 1981–1982
Sobre la poesía
Habría
un par de cosas que decir/
que nadie
la lee mucho/
que
esos nadie son pocos/
que
todo el mundo está con el asunto de la crisis mundial/ y
con el
asunto de comer cada día/ se trata
de un
asunto importante/ recuerdo
cuando
murió de hambre el tío juan/
decía
que ni se acordaba de comer y que no había problema/
pero el
problema fue después/
no
había plata para el cajón/
y
cuando finalmente pasó el camión municipal a llevárselo
el tío
juan parecía un pajarito/
los de
la municipalidad lo miraron con desprecio o desdén/murmuraban
que
siempre los están molestando/
que
ellos eran hombres y enterraban hombres/y no
pajaritos
como el tío juan/especialmente
porque
el tío estuvo cantando pío-pío todo el viaje hasta el crematorio municipal/
y a
ellos les pareció un irrespeto y estaban muy ofendidos/
y
cuando le daban un palmetazo para que se callara la boca/
el
pío-pío volaba por la cabina del camión y ellos sentían que les hacía pío-pío
en la cabeza/el
tío
juan era así/le gustaba cantar/
y no
veía por qué la muerte era motivo para no cantar/
entró
al horno cantando pío-pío/ salieron sus cenizas y piaron un rato/
y los
compañeros municipales se miraron los zapatos grises de vergüenza/pero
volviendo
a la poesía/
los
poetas ahora la pasan bastante mal/
nadie
los lee mucho/ esos nadie son pocos/
el
oficio perdió prestigio/ para un poeta es cada día más difícil
conseguir
el amor de una muchacha/
ser
candidato a presidente/ que algún almacenero le fíe/
que un
guerrero haga hazañas para que él las cante/
que un
rey le pague cada verso con tres monedas de oro/
y nadie
sabe si eso ocurre porque se terminaron las muchachas/ los almaceneros/ los
guerreros/ los reyes/
o
simplemente los poetas/
o
pasaron las dos cosas y es inútil
romperse
la cabeza pensando en la cuestión/
lo
lindo es saber que uno puede cantar pío-pío
en las
más raras circunstancias/
tío
juan después de muerto/ yo ahora
para
que me quieras.
О поэзии
Пару слов я б
сказал о ней. Во-первых,
что ее немногие
читают.
Во-вторых, что
немногих этих мало.
И вообще
экономический кризис
плюс потребность
ежедневная в пище.
Почему-то на этом
самом месте
вспомнил я про
дядю Хуана,
умиравшего от
голода кротко,
со словами: Я
сыт, не беспокойтесь!
Но пришлось
побеспокоиться позже,
когда денег на
гроб не хватило,
и приехал фургон
муниципальный,
чтобы дядю
погрузить, а тот — как птичка.
И чиновники
муниципалитета
были дядею
страшно недовольны.
Мы, сказали, люди
и привыкли
хоронить людей, а
не пичужек.
А и то, дядя был
оригиналом:
всю дорогу в
крематорий чирикал.
Чик-чирик — это ж
чистое глумленье,
если вас за
казенный счет хоронят.
Уж ему давали
подзатыльник,
чтобы он
немножечко заткнулся,
но мой дядя Хуан
не из таковских:
чик-чирик —
никакого нету сладу.
Он и раньше любил
попеть, при жизни,
и, должно быть,
смерть ему казалась
недостаточно
веским основаньем,
чтоб оставить
любимую привычку.
Он и в печь-то
спустился, напевая.
Что-то пискнул
его прах прямо в урне.
А чиновники
краснели, насупясь:
до того им за
него было стыдно.
Но вернемся к
поэзии. Поэты
времена
переживают не из лучших,
потому что их
немногие любят,
да и этих
немногих очень мало.
Весь престиж
стихоплётство растеряло,
и поэту с каждым
днем труднее
что любви от
красавицы добиться,
что пройти
кандидатом в президенты.
Бакалейщик в долг
дает им со скрипом,
воин к подвигу
подходит с прохладцей —
где ж поэту
посвистать про геройство?
Короли пошли
какие-то скряги —
нет, чтоб шапку
золотых за куплетик!
А уж как это всё
получилось,
не берусь вам
объяснить. Может, просто
короли перевелись
и герои,
бакалейщики тоже
в дефиците,
и красавиц на
улице не встретишь?
Может, просто нет
хороших поэтов?
Ничего я этого не
знаю,
даже голову
ломать неохота.
Все же счастье,
если кто-то способен
зачирикать вдруг
неадекватно,
как мой дядя в том
казенном фургоне,
я — сейчас, чтобы
вы нас полюбили.
Послухати в оригіналі:
Читає автор: https://www.youtube.com/watch?v=jemRETPH0CE
Російська
перекладачка Наталья Ванханен читає свій переклад: https://youtu.be/PgwaIe0nUgQ?t=258
Немає коментарів:
Дописати коментар