Аль-Русафі (Абу-Абд-Аллах Мухаммад ібн Галіб ар-Руссафі
аль-Балансі) — відомий андалусійський поет XII століття родом з Валенсії. Він був одним із найшанованіших
поетів династії Альмохадів, а його ім’я згадується в численних антологіях
арабської поезії. Про його життя відомо небагато — ось усе, що мені вдалосязнайти.
Цю публікацію не можна вважати повноцінним відображенням творчості поета, оскільки він писав арабською, а я перекладала з еспанських перекладів. Тож навіть не знаю, якою була оригінальна форма цих віршів. Але поет настільки мене зачарував, що захотілось перекласти його українською бодай у такий спосіб.
що полонить душі.
Забачивши її серед клумб,
суха земля каже: не займай мене.
Квіти посміхаються,
коли вона плаче сльозами,
що не відають горя,
а з її повік стримить меч,
піхви якого є і руків’ям.
ніби народжений з перлини.
Удень великі гаї
укривають його тінню,
яка забарвлює воду в колір іржі.
Синій, з темною тунікою,
він схожий на войовника, простертого
у тіні свого прапора.
завидівши мене з коханим,
і відряджає воду розлучити нас,
а вітер — за нами стежити.
вода якої змагається з вітерцем;
а біля струмка височіє сосна,
що пронизає його нутрощі.
Там, де вода береться хвильками,
сосна з її корінням нагадує змію
в оточенні дитинчат.
бо добре знаю, для чого ця його блідість.
Граційного й ніжного, бешкетність штовхає його на витівки,
у яких допомагає його чарівність:
зволожує слиною пелюстки очей,
удаючи, ніби плаче, — так плачуть квіти! —
і сам вірить, що його повіки омивають справжні сльози,
та хіба, плекаючи нарциси, можна отримати вино?
Лютніст
Супроводжує звуки лютні, оживленої його правицею,
голосом, який розливає таку солодкість,
що зачаровані голуби відхиляються від своїх маршрутів,
забуваючи, що летіли до гнізд
годувати своїх пташат.
Поезія вина
То був ясний вечір, який ми проводили
за келихами вина;
навзахіднє сонце
притислося щокою до землі,
зефір розвівав бурнуси пагорбів,
а небо здіймалося сяйним мечем.
Яке чудове місце, аби пити,
де нас бачать тільки оці голуби,
птахи, що співають навколо,
і хитлива гілка,
поки темрява упивається
червоним трунком заходу!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій, з еспанського перекладу Тереси Гаруло)
La
noria
Gime
con tal tristeza
que cautiva a las almas.
Al verla entre los arriates
la tierra seca dice: no me toques.
Las flores sonríen cuando llora
con lágrimas que ignoran las desgracias,
y de sus párpados sale una espada
cuya vaina es también su empuñadura.
El
Guadalquivir entre árboles
Entre
orillas pendientes, se diría
que nace de una perla por su pureza.
Por la tarde, las grandes arboledas
lo cubren con su sombra
que da a las aguas un color de herrumbre.
Azul, con la túnica oscura,
es como un guerrero tendido
a la sombra de su bandera.
Celos
El
crepúsculo tuvo celos
al verme con mi amado
y envió al agua para separarnos y al viento como espía.
Un
pino en el jardín
Muestra el jardín la herrumbre
de la fuente
y junto a la corriente alza su tronco
un pino que penetra en sus entrañas
Parecen, él y sus raíces,
por donde el agua se derrama en ondas,
una sierpe enroscada con sus crías.
El
niño que fingí llorar
Disculparé
a este picaruelo
que se muestra melancólico,
pues bien sé lo que intenta su palidez.
Tierno y garboso, a hacer gracias lo lleva
su travesura y el encanto lo asiste:
con saliva humedece los pétalos de sus ojos
para imitar el llanto — ¡así sonríen las flores! —
y piensa que son lágrimas las que bañan sus párpados,
mas ¿preparando narcisos puede obtenerse vino?
El
tañedor de laúd
Acompaña
al laúd que tañe con la diestra
con una voz donde derrama tanta dulzura,
que las palomas, de entusiasmo, se desvían,
olvidando llevar hasta sus nidos
la comida que traen para sus hijos.
Poesía
del vino
Era una
tarde clara que pasamos
entre copas de vino;
al descender, el sol
unía su mejilla con la tierra,
alzaba el céfiro los mantos de las colinas
y el cielo era una espada refulgente.
¡Qué buen lugar para beber,
donde sólo nos ven esas palomas,
las aves que gorjean
y una rama cimbreante,
mientras la oscuridad se bebe
el licor rojo del crepúsculo!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (Traducido
del árabe al español por Teresa Garulo,
удаючи, ніби плаче, — так плачуть квіти! —
і сам вірить, що його повіки омивають справжні сльози,
та хіба, плекаючи нарциси, можна отримати вино?
голосом, який розливає таку солодкість,
що зачаровані голуби відхиляються від своїх маршрутів,
забуваючи, що летіли до гнізд
годувати своїх пташат.
за келихами вина;
навзахіднє сонце
притислося щокою до землі,
зефір розвівав бурнуси пагорбів,
а небо здіймалося сяйним мечем.
Яке чудове місце, аби пити,
де нас бачать тільки оці голуби,
птахи, що співають навколо,
і хитлива гілка,
поки темрява упивається
червоним трунком заходу!
que cautiva a las almas.
Al verla entre los arriates
la tierra seca dice: no me toques.
Las flores sonríen cuando llora
con lágrimas que ignoran las desgracias,
y de sus párpados sale una espada
cuya vaina es también su empuñadura.
que nace de una perla por su pureza.
Por la tarde, las grandes arboledas
lo cubren con su sombra
que da a las aguas un color de herrumbre.
Azul, con la túnica oscura,
es como un guerrero tendido
a la sombra de su bandera.
al verme con mi amado
y envió al agua para separarnos y al viento como espía.
y junto a la corriente alza su tronco
un pino que penetra en sus entrañas
Parecen, él y sus raíces,
por donde el agua se derrama en ondas,
una sierpe enroscada con sus crías.
que se muestra melancólico,
pues bien sé lo que intenta su palidez.
Tierno y garboso, a hacer gracias lo lleva
su travesura y el encanto lo asiste:
con saliva humedece los pétalos de sus ojos
para imitar el llanto — ¡así sonríen las flores! —
y piensa que son lágrimas las que bañan sus párpados,
mas ¿preparando narcisos puede obtenerse vino?
con una voz donde derrama tanta dulzura,
que las palomas, de entusiasmo, se desvían,
olvidando llevar hasta sus nidos
la comida que traen para sus hijos.
entre copas de vino;
al descender, el sol
unía su mejilla con la tierra,
alzaba el céfiro los mantos de las colinas
y el cielo era una espada refulgente.
¡Qué buen lugar para beber,
donde sólo nos ven esas palomas,
las aves que gorjean
y una rama cimbreante,
mientras la oscuridad se bebe
el licor rojo del crepúsculo!
de: «ar-Rusäfï de Valencia. POEMAS», 1986, Madrid, Ed. Hiperión)
Немає коментарів:
Дописати коментар