Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.

Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.

Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.

Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Росалія де Кастро. Що, серденько, тікаючи від себе...

Що, серденько, тікаючи від себе...
 
Що, серденько, тікаючи від себе,
так нерозумно в инших ти шукаєш?
Якщо в тобі засох фонтан отухи,
то хочеш всі їх бачити зачахлими.
Але так рясно визоріло небо
і стільки квіту на землі духмяного!
Хоча... не ті вони, що ти любила
і що тебе любили, лебедахо.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Це мій дім

Зі збірки «Лиш поки що» (1948–1950)

Це мій дім
 
Поза сумнівами. Це мій дім,
тут я стався, і тут
плекав грандіозні ілюзії.
Це мій дім, загублений в часі.
 
Настає осінь, і він захищає мене,
приходить весна, і він мене засуджує.
У мене мільйони гостей,
що сміються й їдять,
злягаються і сплять,
грають і розмірковують,
мільйони гостей, що нудяться
і потерпають від снищ і нервових зривів.
 
Поза сумнівами. Це мій дім.
Перед ним проходять
усі собаки й дзвіниці.
Але в мій дім ударяють блискавки,
і одного дня вони розколють його надвоє.
 
А тоді — не знаю, де знайду прихисток,
адже усі двері ведуть геть зі світу.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ісаро Андрес Селайета. Щастя

Щастя

Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
 
Куди верстає шляхи-дороги, гаптує стежку щастя моє?
Чого шукає, за чим шукає, за чим глядає щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Озирнулось і глянуло в вічі — присяйбо!
І підморгнуло мені значливо, присяйбо, присяйбо, присяйбо!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Алехандро, Ана Магдалена. Розкажи мені про море, моряче

Розкажи мені про море, моряче

Кажуть, що у морі весною
синявих биків можна стріть —
пронесуться і зникнуть у мить
у злотавім Сонця покої...
Й [Тільки] вихор розтривожить блакить...               [Строго кажучи, ритмічно це слово зайве,  

Кажуть, що у морі весною                                         але якщо проспівати  з ним, це лише 

синявих биків можна стріть.                                      додасть мелодії шарму.]

 
Розкажи про море, моряче.
Розкажи мені,
чи це правда усе.
Бо з вікна я моря
не бачу.
Вітер навіть паху
його не несе.
Розкажи про море, моряче.
Що ти відчуваєш,
коли ти у нім?
Із вікна я моря
не бачу,
із вікна тут моря
не видно зовсім.
 
Ще я чув, моряче, що кажуть,
мов блукає з давніх давен
корабель, якому не важить
геть ніщо, крім співів сирен.
Корабель сміється і плаче,
співи бо солодкі й сумні,
й більш йому нічого не важить...
 
Розкажи про море, моряче.
розкажи про море, моряче, мені.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
 
Текст цієї пісні часто приписують Рафаелеві Альберті, іноді вказуючи, що це вірш зі збірки «Моряк на суходолі» (там його точно немає!). Але на диску співачки Марісоль, на якому 1976 року уперше вийшла ця пісня, як її авторів зазначено лише композитора Мануеля Алехандро (Manuel Alejandro) та його дружину, яка писала під псевдонімом Ана Магдалена (Ana Magdalena). Сам Мануель Алехандро так описує історію появи пісні на своєму офіційному каналі (https://www.youtube.com/watch?v=Xt7zbQ9Dx-E&ab_channel=ManuelAlejandroOficial):