Епітафія
Ми вже є забуття, в яке поринемо.
Персть первовічная, котра і спомину
про нас не матиме: Адам прикро-червоний
й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.
Ми вже — дві дати на могильнім камені:
початку та кінця, тріюмф на лицях
у смерти, розпад гидко-соромітський,
саван, труна та співи поминальні.
Я не настільки нерозумний, щоб триматися
за чарівливі звуки свого імени,
Бо весь у роздумах про ту людину,
яка нічого про земну себе не знатиме.
Під Неба синню, так байдужо тихою,
ці роздуми мені — остання втіха.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Epitafio
Ya
somos el olvido que seremos.
El
polvo elemental que nos ignora
y que
fue el rojo Adán, y que es ahora,
todos
los hombres, y que no veremos.
Ya
somos en la tumba las dos fechas
del
principio y el término. La caja,
la
obscena corrupción y la mortaja,
los
triunfos de la muerte, y las endechas.
No soy
el insensato que se aferra
al
mágico sonido de su nombre.
Pienso
con esperanza en aquel hombre
que no
sabrá que fui sobre la tierra.
Bajo el
indiferente azul del Cielo
esta
meditación es un consuelo.
Послухати в оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар