Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)
Сліпий птах
I
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
II
Старий Касик нашіптує:
«Царю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
«Царю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —
Це стогнати й агонізувати.
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
I
Era un
Pájaro de nieve:
Con su inefable cantar,
Derramaba en tristes pechos
Alegría sin igual.
—«Pájaro,
el Inca murmura,
Siempre cantas alegrías,
Nunca lloras el pesar.
Lanza
quejas doloridas,
Porque sufro negro afán,
Porque siento una amargura
Melancólica y mortal.
Canta
canciones que aumenten
Mi congoja más y más,
Que yo gozo en mi tristeza,
Que yo gozo en mi penar».
Mas el
Pájaro de nieve,
Sordo al mandato real,
Canta siempre la ventura,
Pero tristeza jamás.
II
Murmura
un viejo Cacique:
—«Rey, al Pájaro cegad,
Su canción exhalará».
Ciego,
el Pájaro de nieve
Siente y sufre pena tal,
Que, si fue de blancas plumas,
Es de negras plumas ya.
Canta
dolor y amarguras
Con tan lúgubre cantar
Que, a su voz, las fieras lloran
Y se quiebra el pedernal.
Todos
cierran los oídos,
Todos huyen y se van:
El oír los tristes cantos
Es gemir y agonizar.
La hija
tierna del Monarca
Oye el canto sin igual,
Y solloza, y se adormece,
Y no despierta jamás.
Prorrumpe
el Inca, estallando
Con la voz del huracán:
—«Pronto al Pájaro la muerte,
Послухати в оригіналі:
https://www.youtube.com/watch?v=hdPjoo0Q0gY
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
De «Baladas peruanas» (póstumo, Santiago de Chile, 1935)
Con su inefable cantar,
Derramaba en tristes pechos
Alegría sin igual.
Siempre cantas alegrías,
Nunca lloras el pesar.
Porque sufro negro afán,
Porque siento una amargura
Melancólica y mortal.
Mi congoja más y más,
Que yo gozo en mi tristeza,
Que yo gozo en mi penar».
Sordo al mandato real,
Canta siempre la ventura,
Pero tristeza jamás.
—«Rey, al Pájaro cegad,
Su canción exhalará».
Siente y sufre pena tal,
Que, si fue de blancas plumas,
Es de negras plumas ya.
Con tan lúgubre cantar
Que, a su voz, las fieras lloran
Y se quiebra el pedernal.
Todos huyen y se van:
El oír los tristes cantos
Es gemir y agonizar.
Oye el canto sin igual,
Y solloza, y se adormece,
Y no despierta jamás.
Con la voz del huracán:
—«Pronto al Pájaro la muerte,
https://www.youtube.com/watch?v=hdPjoo0Q0gY
Немає коментарів:
Дописати коментар