Федеріко Гарсія Льорка. Іншим ладом

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Іншим ладом

Над вечоровим полем буйна ватра

здіймає роги оленя з’ярілого.

Долина випростовується мляво.

А вітерець гарцює їй на спині.

Повітря кришталюєсь під димами.

 — Котяче око, жовте і сумливе. —

Я плин гілля безмовно споглядаю.

Гілля задивлене у води плинні.

Приспіви приспівів у далині лунають.
Важливі речі відкривають лики.
Між очеретами і сутінком блідавим
так дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Малагенья

Три міста

Присвячується Пілар Суб’яуре

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Малагенья

Смерть

заходить в таверну,

смерть її полишає.

Чорні коні і люди недобрі

проходять глибоко проораними

шляхами старої гітари.

Пахне сіллю й жіночою кров’ю

тубероза приморська пропасна.

А смерть

заходить і йде.

Смерть виходить з таверни,

та все навколо тиняє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пілар Суб’яурре (1884–1970)  — баскська письменниця, інтелектуалка, піаністка, мистецтвознавець — була другом Льорки

Федеріко Гарсія Льорка. Квартал Кордови

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Квартал Кордови

Ноктюрн

Зоряна злива

не досягне будинку,

ніч не торкнеться тіла,

мертвого тіла дівчини,

не знайде червоної ружі,

що у волоссі ся криє.

Лиш шість плачів солов’їних

крізь ґрати долинуть.

Люди здихають скрушно,

проходячи мимо,

з вуст їхніх гітар зринає

збентежений віддих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фламенко іспанських ромів

Дуже сильне відео.

В одному з коментарів до нього є розшифровка з англійським перекладом. Я переклала її українською.

02:06–02:42	Ай! Ти лелека, — Ай! — що торкаєшся землі. Ай!  Ай! А я — Ай! — чорний птах, який впав і на ній лишивсь.	¡Ay! Tú eres una cigüeña ¡Ay! que rozó en la tierra ¡Ay!   ¡Ay! Y yo soy ¡Ay! un pájaro negro caído y en ella.
03:15–03:58	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...
04:01–04:42	З часів Ізабели Католічки — Ай! — з часів Гітлера і до часів Франко... Ай! Ай! —  жертвами цих воєн був всенький циганський нарід...	Desde Isabel la Católica ¡Ay! Desde Hitler hasta Franco...  ¡Ay!  ¡Ay! fueron víctimas de sus guerras con toditos los gitanos...
04:43–05:26	Будь-які ночі, будь-які ночі... такі самі, як   інші ночі...	Algunas noches, algunas noches... Como hay otras noches...
05:35–06:16	Ай! Я вмираю від заздрощів, — Ай! — коли бачу, як ти пестиш свого пса...	¡Ay! Me muero de envidia ¡Ay! viendo cómo acaricias a tu perro...
06:23–07:26	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...

Федеріко Гарсія Льорка. Танець

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Танець

Танцює-гуляє Ка́рмен

вулицями Севільї.

Зіниці її спалахують,
струмить волосся збіліле.

Дівиці,

запніть завіси!

В її голові звиваються

змії жовтошкірої кільця,

і днів відлетілих красені

із нею танцюють, їй сниться.

Дівиці,

запніть завіси!

Будинків контури тануть

уздовж тротуарів спустілих,

і давнім сумом стискається

серце Андалусії.

Дівиці,

запніть завіси!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня хлопчика о семи серцях

Пісня хлопчика о семи серцях

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю.

У високих горах, мамо,

я із вітром зустрічаюсь.

Сім дівчат мене спіймали

у люстерка, у свічада.

Мої у́ста — сім пелю́сток —

де у світі не співали.

Щирицеві мої судна

весел і снастей не знали.

Скільки жив я на чужині,

а своїх безцінних таїн

зберегти я не умію,

мимохіть та розкриваю.

У високих горах, мамо,

(серце мóє між зірками

та між лунами блукає)

я із вітром зустрічаюсь.

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Серенада

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Серенада

                                         Присвячується Лопе де Вега

Ніч волога блукає плесом,

плюскотить у імлі досвітній,

а в Лоліти на білих персах

від кохання вмирають віти.

Від кохання вмирають віти.

Від зелених мостів березолю

співи ночі нагої розлиті.

В туберозі й воді солоній

омиває тіло Лоліта.

Від кохання вмирають віти.

Ніч анісова і срібляна

на росяних блищить покрівлях.

Срібло струменів і свічад.

І аніс твоїх стегон білих.

Від кохання вмирають віти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. До інтернаціональних бригад

До інтернаціональних бригад

Ви прийшли так здаля... Та що та відлеглість

для крови, яка співає й не знає кордонів?

Поклик смерти настійний ви чуєте день у день

де б не були: у містах, долинах чи на дорогах.

З цієї країни чи тої, великої чи малої,

що кольором бляклим ледь на мапі видніє,

ви прийшли, щоб піднести свій безіменний голос,

бо спільне у нас коріння і однакова мрія.

Ви навіть не бачили кольору мурів наших,

які присягнули життям своїм боронити.

Ви захищаєте землю, де вас поховають,

де у смертне одіння убране є бойовище.

Чиніть же по сім, і вам відплатять любов’ю

дерева, й рівнини, й найменші часточки світла —

тим почуттям єдиним, яким хвилюється море:

Браття! Зорить і зростає з іменем вашим Мадрід!

Мадрід, грудень 1936 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Осінь

Я йду парком

золотим

і прозорим.

У повітрі

кружляє

листя.

Тепло-тепло.

Та, мабуть, вперше

терпкий запах

зів’ялого листу,

і рудий покрив

під ногами,

сухий шурхіт його,

і кленів

та дубів

пломеніючі крони

не чарують мене, а смутять...

Як призвістку весни нової

рік у рік я вітаю осінь:

лиш скупатись в морознім повітрі,

лиш провітрити серце і душу,

походити босоніж по снігу —

й ось уже скоро нове літо!

Було якось,

хотілось старіти

так, як от осеніють дерева:

убиратись в червоне і жовте,

танцювати в осінньому вітрі...

А потому, як час мій прийде,

не лишати одразу Землю,

а ввійти до великого дуба,

ненадовго, зовсім ненадовго,

щоб довідатись:

як це — ним бути?

Як по вітах стрибають вевірки,

гомонять горобці і синички,

як розпукуються листочки

й жовтувато-зелені суцвіття,

як до сонця прагне пагілля

і радіє його промінню,

як по жилах струмують соки,

як дощі омивають віти,

як парує земля над корінням

і вкривається зелен-травою,

як йде літо жарке і пишне

і на вітах жолуді зріють,

і як листя потім багряніє

й опадає з шурхотом долу,

як приходять дощі із вітрами

і останні листки обривають,

а потому в прозорім повітрі

відчувається свіжий-свіжий

запах снігу й зими,

й незабавом

випадає сніг — біла ніжність

дужі віти мої огортає.

І я згадую:

десь із сто років,

може, тому,

маленький жолудь,

я відчув ніби ніжний поштовх,

що збудив мене в прілім листі, —

теплий промінь весняного сонця,

і в мені ніби щось заграло,

загуло, затремтіло, зрушило,

і помчало одразу в двох напрямах,

так потужно і стрімко — здавалося,

що я ладен з’єднати пагонами

жар Землі із Сонячним пломенем.

Смуток...

ніби до серця доторки

всіх полеглих цьогоріч воїнів,

подих чий чути в вітрі подиху,

голос чий чути в пташ’їм гомоні,

чиїм жалем за недопрожитим

тремтить листя цієї осені...

Та...

їх жаром сніги розтопляться,

сміхом їхнім струмки покотяться,

їх життям розсипані жолуді

оживуть, заграють, ізрушаться,

і по всій Україні розрушиться,

розірветься покрив листя старого

тисячами ростків життя ярого,

і зійдуть дубки, чистії дітки,

і зростуть дубки — дужі парубки,

й їх завзяття й міць і веселий сміх

Україну мою розвеселять навік.

Я йду парком,

золотим

і прозорим.

У повітрі

кружляє

листя.

А на серці

тепло і спокій.

Я тримаю в долоні

жолудь

із маленьким

вогником в ньому,

що чекає

на ніжний дотик —

і весна не забариться.

Цей останній

твій смуток, осінь!

Пломеній же,

прекрасна й щедра,

як ніколи не пломеніла!

Золотись у теплім повітрі,

як ніколи не золотилась!

Розсипай життєдайне сім’я,

як ніколи не розсипала!

2014

Через 6 років: