Дощ, найдавніше створіння,
— древніше навіть за зорі, — сказав:
«Нехай з’явиться живий і чутливий морох».
Й утворилася його шкіра; відтак
блискавка — вдарила у своє кресало і мовила:
«Устромися у лапу». І став кіготь:
лють, занурена в ніжність.
«Нехай в тебе буде, — сказав тоді вітер,
насвистуючи на своїй окарині, — ритм,
властивий бризу».
І рушив
мов гармонія, мов міра,
створені богами для танцю.
Але вогонь позирнув на це і зупинив;
то було місце, де розділилися «так» і «ні»,
— де роздвоїлося жало змії, —
та прорік: «Твоя шкіра буде з тіні й ясноти».
І постало його королівство смерти, непевне
та сліпе.
Однак чоловіки засміялися. «Маячня!» —
назвали вони цю гнітючу дуальність,
коли до злочину приєднався Випадок.
Тепер уже не Необхідність із її похмурим законом
(за яким земля пожирає місяць, щоб живити свої голодні ночі,
а слабкі годують своєю кров’ю славу сильних),
але Таїна керувала винищенням. Сліпа фортуна,
Доля, що затьмарює погляд Справедливости.
«Боги! — загукали непокірні. —
Ми читатимемо за небесними світилами
потаємні правила Долі».
І блискавка почула цей гук зі своєї безсонної
блідоти. «Горе тобі, людино!» —
промовила і запалила
у пустих очних западинах ягуара
жахливу близькість світила.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
