Фріда Кало. Тихе життя...

Тихе життя...

Стій непохитно, дерево надії.

Тихе життя...

дародавець світів...
Поранені олені.
Вбрання «теуана».
Смутки, промені й сонця,
приховані ритми,
«Дівчина Маріана»,
такі живі фрукти,
смерть віддаляється,
лінії, форми, гнізда,
руки будують,
розплющені очі,
чутливі Дієго,
усі сльози, 

такі світлі.

Космічні істини,
що живуть без шуму.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
 
«Стій непохитно, дерево надії» («Árbol de la Esperanza mantente firme.») — автопортрет Фріди Кало, написаний 1946 року, коли вона зазнала складної операції на хребті.
 
«Поранені олені» — відсилка до картини Фріди Кало «El venado herido» («Поранений олень»), на якій вона зобразила себе у вигляді оленя з її власним обличчям, пораненого багатьма стрілами.
 
«Вбрання “теуана”» — традиційний жіночий святковий стрій сапотеків, індіанського народу, що мешкає в Мексиці. (Вбрання походить з регіону Теуантепек, що в Охаці, звідси його назва.) Фріда Кало зробила його своїм повсякденним одягом, це вбрання можна побачити на ній  на багатьох її світлинах та автопортретах.
 
«Дівчина Маріана» — донька Едуардо Морійо Сафи (Eduardo Morillo Safa), який був близьким другом Фріди Кало. Її портрет (Retrato de Mariana Morillo Safa) Фріда написала у 1944 році.
 

Фріда Кало. Ранені птахи

Ранені птахи
 
Ранені птахи ширяють у небі
на зламаних крилах зі співом печальним.
Шукають свободи, яку в них віднято,
і прагнуть ізнову стати щасливими.
 
Їхнє часом обтріпане, виблякле пір’я
говорить про рани, давні і свіжі.
Та ніщо не зупинить їхнього лету
у вись, де чекає на них їхня доля.
 
Ці ранені птахи, символи боротьби,
нам показують: попри усі перешкоди
можем знятися в літ й в нім знайти супокій.
В наших шрамах є наша сила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Мовить Олімп

Мовить Олімп
 
Гордим я був, як і належить вершині,
А моя юнь була морем, яке співає.
Отже зоря вже не сходитиме над вершиною?
Й я тепер став, наче море, що не співає?
Ти без насмішок дивись, Мевію, на вершину,
Ані у море не плюй, яке вже не співає.
Якщо блискавиця була, я не дарма був вершиною,
І є більшим мовчання моє, аніж море, яке співає.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Мевій — поет, який згадується у «Буколіках» Вергілія (вірші  90–91 третьої еклоги), вочевидь, як приклад поганого поета.

Франс Тамайо. Невидима гадюка

Невидима гадюка
Романс аймара
 
Який аромат випускає
дурманний твій темний вид!
Наче квітка, вбирає
мій цілунок твій темний вид.
Яка ваба необорима
огортає твій темний вид?
То гадюка незрима
свої чари влила у твій вид.
 
Птахи просто у леті бистрім
непритомніють, вчувши твій спів.
Солодкою труйною пристрастю
смерти пульсує твій спів.
Яка ласка огидна
дробить на кристали твій спів?
То гадюка невидна
жагою сповняє твій спів.
 
Твої стегна хитає від жару,
який струмує в тобі!
Мов на гойдалці-човнику, пару
моя пристрасть знаходить в тобі!
Що за жахлива химородь
твоїм тілом трясе, далебі?
То гадюка невидима
божевільно танцює в тобі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Айма́ра — один з індіанських народів, який мешкає у високогірних районах Болівії та Перу.

Хуліо Кортасар. Із циклу «П’ять останніх поезій для Кріс»

1.
 
Оце зараз пишу птахів.
Я не бачу, як вони з’являються, не обираю їх,
вони раптом тут, отак просто,
зграя птахів, що
одна
по
одній
сідають на дроти сторінки,
гомонять, щось дзьобають, злива крил,
і я, не маючи для них хліба, просто
споглядаю, як вони з’являються. Правдоподібно,
то є дерево,
а може,
кохання.
 
...
 
5.
 
Не втомлюватиму тебе іще віршами.
Нехай я, припустимо, сказав
хмари, ножиці, повітряні змії, олівці,
і, може, якоїсь миті
ти посміхнулася.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Поривання

Поривання
 
От би зродитись у часи відваги,
в часи кохань, завоювань і битов,
коли солдатів, збоїв і монахів
в розбурхані моря штовхала згага
побачить землі, досі не відкриті, —
 
не в ці сумні, коли немов обмежувальну
накреслено всім пориванням лінію
і сам я пристрасність змінив на обережність
й самотній, ранний, все стою на узбережжі
й дивлюся на межу між синню й синню!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Емануїл Сведенборг

Емануїл Сведенборг
 
Поміж — і осторонь людей він слідував,
Вищий над їхню метушню даремну;
Та називав на ймення потаємні
Тих янголів, з якими був бесідував.
 
Очам земним побачив недоступне:
Космічних тіл палаючі дороги,
І кришталеві лабіринти Бога,
І інфернальні насолоди переступні.
 
Знав, що Блаженство райське, як і Пекло
Живуть в душі, в її фантазіях мітичних;
Мов грек, він усвідомлював, що Вічности
 
Причетні ми, бо день наш — її дзеркало.
Вкарбовано в його латині строгій
замежні речі без коли й для чого.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У перуанського поета Сесара Вальєхо (1892–1938) є сонет «Пальто, капелюх, рукавиці», останній рядок якого з усією очевидністю перегукується з останнім рядом цього Борхесового сонета:

el cómo qué sencillo, qué fulminante el cuándo!

у перекладі:

«коли — негайним стало і як — видима річ!

Борхес, який видав збірку, до якої входить цей сонет, у 1964 році, звісно, читав, Вальєхо, бо то поет світового рівня, але як пояснити цей перегук: чи це алюзія або омаж (данина поваги), чи просто щось, що застрягло в підсвідомості і так реалізувалося, а чи звичайний збіг — про то ми не дізнаємось.

Франсіско де Кеведо. Тога, забарвлена отроєм тірським...

 – XCVII b –
Багатий і щасливий Лукас у своєму палаці, але він є жалюгідним
 
Тога, забарвлена отроєм тірським
і тьмяним, захололим уже злотом,
вгорта тебе коштовностями Сходу,
та твоє страдництво, о Ліхасе, вже близько.
 
Підступне щастя зчарувало блиском,
та твій делірій ув оманливій пишноті
ховає темний жах, печать скорботи,
бо то гадюка, що з лілеї їддю бризка.
 

Виклик Юпітерові ти палацом кидаєш,

він в зорях злотих — та це облуди,

ти вже вмираєш, хоч про те не відаєш.

 
У славі й владі над всіма й усюди,
для тих, хто суть твою пізнає глибше,
ти є лиш тліном, порохом і брудом.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Свої коментарі до сонета, де розповідається, чому тога «забарвлена отроєм тірським» і хто такий Ліхас, а також про инші цікаві речі, я розмістила в кінці цього допису, оскільки вони доволі розлогі.

Франсіско де Кеведо. Обравши спокій і життя відлюдне...

– CXV –
Насолоджуючись самотністю і своїми студіями, автор написав цей сонет
 
Обравши спокій і життя відлюдне,
сюди із нечисельними книжками
я віддалився, бо мене чекали,
бесіди з мертвими, кого очам лиш чути.
 
Навіть коли я їх не міг збагнути,
мене, завжди відкриті, підпирали
й до сну життя, недремні, промовляли
безгучними своїми контрапунктами.
 
Звільни ж від смерти мстивої наруги
великі душі, що зламали її правила,
мій друже, дон Хосеф, магістре Друку.
 
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток,
як нас навчала й тим удосконалила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цей сонет є автобіографічним і стосується періоду 1619–1621 рр., коли Кеведо, який брав активну участь у культурному та політичному житті тогочасної Еспанії, змушений був усамітнитися у своєму маєтку Torre de Juan Abad  після падіння герцога де Осуни, якому він служив.

Цікаво прокоментувати рядки:
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток...
Це відсилка до давнього звичаю рахувати хороші та погані дні за допомогою білих та чорних камінчиків (cálculos) відповідно. Щодо походження цього звичаю немає певности, різні стародавні джерела приписують  його фракійцям, скіфам та иншим східним народам  але він точно був добре відомий, якщо не практикувався в Римі. Латинські поети неодноразово використовували образ «білого каменю», щоб позначити особливо щасливий день.